– Один із захисників храму запропонував вручити провидінню долю людей, що ховалися в церкві. Мій аталик прийняв його виклик…
Салах-Гірей знову трохи помовчав.
– Милість Аллаха покинула старого воїна, і вчитель загинув. Якщо отаман бажає, може послати когось глянути на дім Христа і на селян, що як і раніше приносить у ньому молитви Спасителеві, навіть не замкнувши дверей. Я почекаю. А потім ми продовжимо розмову…
– У цьому немає потреби, шановний… – без роздумів відповів курінний отаман, а потім неголосно пояснив Кременеві: – Перевіряти, значить нанести йому смертельну образу. А навіщо нам його дратувати? Поки що мені його слова подобаються.
– Що ж, я радий, що ми порозумілися в питаннях шляхетності і честі, – трохи бундючно, але з помітним полегшенням, промовив молодий татарин.
– Я теж, – підтвердив Копито в перекладі Семена. – А тому давай перейдемо до обговорення умов поєдинку.
– Умови прості, – Салах-Гірей не добирав слів, значить, усе обміркував заздалегідь. – Моя перемога – віддаєте обоз і худобу. Ясир не жадаю, бо розумію – на такі умови ви ніколи не пристанете. Твоя перемога – мої воїни йдуть геть.
– Ти найкращий і найдосвідченіший боєць у чамбу-лі? – питання вихопилося і було перетлумачено раніше, ніж Терентій встиг подумати, що воно не дуже ввічливе. Особливо для вух молодика.
– Кисмет… Ніхто не може бути впевнений: кращий він за інших чи гірший, поки не випробує планиду, – Салах-Гірей просто вражав спокоєм. – У мене був добрий наставник, але справа не в цьому. За поразку і перемогу в поході відповідаю я. І я не можу постати перед батьком побитим псом… Почесна смерть краще безчестя.
– Що ж, це я можу зрозуміти, – кивнув Копито. – Шкода, Салах, що ти муслем і мій ворог. У твоїй душі є місце для шляхетності. Добре, бек. Поєдинок буде. Я схрещу з тобою шаблю. Але у мене є ще одна, обов’язкова умова. Якщо програєш – твої люди залишать усіх заводних коней. Ваш наліт завдав збитків селянам, і за це треба заплатити. Натомість я обіцяю, що не нападу на твоїх воїнів, дам їм перейти через Дніпро.
– Але, батьку отамане… – вроздріб загули незгодні з таким рішенням запорожці. – Ти не занадто щедрий?
– Татарчук не став вимагати ясир. То чим ми гірші за бусурмана? І потім, я ж сказав: «не нападу до Дніпра». Кому і що саме не зрозуміло в моїх словах?
– Згода, згода… – озвалися значно веселіше найтяму-чіші козаки, і неголосно стали пояснювати приховану хитрість досвідченого отамана менш здогадливим товаришам: – Без заводних коней нікуди вони не дінуться. І від погоні не втечуть, і більше нікого не пограбують. Дамо людоловам переправитися на ординську землю, а там доженемо і поб’ємо… Отаман знає, що робить. Скаженого пса не відпускають на волю.
– Добре, отаман-ага, – приклав руку до грудей Салах-Гірей. – Я віддам