– Почни з цієї новели.
Жанка, приречено подивившись на мене, втупилася в книгу.
Новела невідомого письменника «Полювання на відьом»
Печеня наповнювала ароматом стару халупу, тоненький струмок пари піднімався вгору й зникав у димарі. За вікном стемніло, і місяць з цікавістю заглядав у маленьке віконце, не закрите віконницями. Гертруда сиділа, бездіяльно поклавши руки на підвіконня, поруч лежав клубок з початою панчохою, але робота не йшла. Світла від вогнища досить, щоб звично вив’язувати петлю за петлею, але жінка перетворилася на очікування та з нетерпінням дивилась на дорогу: чи не з’явиться Гюнтер?
Небо густо проросло зірками, місяць непомітно виповз над дахами, коли пролунали повільні невпевнені кроки, а потім низька кремезна фігура з’явилася поруч із будинком. Чоловік ішов повільно, зігнувшись, немов ніс важку, непосильну ношу.
Серце Гертруди впало: невже й цього разу мрія про маленький чистенький будиночок з червоної цегли, понадивши м’яко пальчиком, зникла? За що доля переслідує їх із чоловіком?
Двері скрипнули, на порозі стояв змарнілий і втомлений Гюнтер, складки від носа до підборіддя поглибилися, під очима залягли чорні кола, можна подумати, що цілий день тяжко працював у каменоломні.
Гертруда піднялася й, запитально дивлячись на чоловіка, що одразу сів до столу, почала розкладати глиняні миски, дістала дві олов’яні ложки, нарізала широкими скибами хліб. Мовчання не порушив навіть аромат печені, щедрими порціями якої жінка прикрасила тарілки. Набожно склавши руки, вона звично забурмотіла вдячну молитву, а Гюнтер з незвичною натугою ледве проговорив «амінь», і це слово далося йому з таким трудом, що голова безсило впала на груди.
– Ти занедужав? – у голосі дружини пролунала турбота.
Чоловік повільно підняв на неї очі з червоними відблисками від вогнища й вичавив із себе:
– Вони ні в чому не зізналися… Кюре був у нестямі від люті… У старого Карла від єдиного дотику палаючого вугілля зупинилося серце, йому дуже пощастило… Ми спочатку думали: він мовчки терпить, а бідолаха впав уперед і більше не ворушився.
– Бідолаха? Не треба було насилати хворобу на нашу корову, нашу єдину годувальницю! – Гертруда звично схлипнула, це стало ритуалом: кому б вона не скаржилася на смерть рогатої улюблениці, обов’язково додавала в голос сльози й витирала краєм фартуха сухі очі, тому що була не із плаксивих. – Їж, а то вичахне.
Гюнтер знехотя взяв важку ложку, незрячим поглядом оглянувши кімнатку: плиту з начищеним до блиску казаном, дерев’яний стіл, відмитий милом і вискоблений ножем до блиску, широке дерев’яне ліжко з купою старих ковдр і подушок зі штопаною-перештопаною білизною – у всьому прихована чистотою вбогість, і ніякої надії попереду.
Подружжя мовчки їло печеню. Гертруду розпирало від цікавості, але вона стримувалася, Гюнтер не любить питань, розсердиться й нічого не розповість, уже такий у її чоловіка характер.
Лежачи в ліжку й загасивши