Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.
Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!
© Т. Бонч-Осмоловська, текст, 2017
© О. Якименко, переклад укр., 2017
© «Фабула», макет, 2017
© Видавництво «Ранок», 2017
Нестерпна розгалуженість
Хтось зауважив: провінційним культурам пропонують пройти випробування. Стати гідними посвячення у відкритість світу. А вони, призвичаївшись до задушливого повітря імперських гуртожитків і національних тісних квартир, на першому ж протязі підхоплюють застуду, температурять, марять, марно прагнуть зачинити вікна і двері, відгородитися завісами марновірства.
При цьому здається, що якісь нелюди намагаються привести до холодного стандарту миле містечкове розмаїття. На жаль, насправді все є набагато жорсткішим. Вік валтасарівських бенкетувань минув. На столах – несплачені рахунки за таємні бенкети й дикі танці попередників.
Гуманітарного виміру тут не знайти за визначенням. Кожен має завоювати собі право на висловлювання і на присутність. Інакше ви – лише «об’єкт оперативної розробки». Інакше, даруйте, – вас просто немає.
Власне, «Розвилка» Тетяни Бонч-Осмоловської саме про це. Кому, як не російській австралійці, знати про ті завулки і глухі кути глобального культурного брифінгу, де – згадуючи Рільке – «світи, зустрічаючись, волають від жаху»?
Бути російською письменницею в Австралії саме по собі парадоксально. А плести змістові містки з ниток російської мови там, де хвилі азійського відродження розмивають англо-саксонський культурний острів, – набагато парадоксальніше.
Можливо, що саме відчуття парадоксального й підказало назву книги. Ще порівняно недавно образ розвилки викликав у читача буколічні асоціації з сільськими путівцями, дітьми кукурудзи й зустрічами-розлуками під літнім небом. А нині освічений споживач текстів, прочитавши слово «розвилка», пригадає і примхливі стежки Борхеса, і пізнього Хайдеґґера, який вдивляється в обличчя спаплюженого Місяця.
Певен, що повісті й оповідання Тетяни Бонч-Осмоловської освіченого читача не розчарують. Її проза насичена алюзіями, змістовими іграми і безліччю світів, які винайдено Тетяною. При цьому вона доступна й тим, хто не є прихильником літературних квестів. Тут продумано і ритмізовано діалоги, цитатний декупаж тоновано філологічним досвідом, а влучні описи вібрують переліченнями й іншими списками сущого.
Ось, наприклад, який вигляд має московська весна з повісті «У полоні запечатаних колб»:
«Богема в московському дворику, театральні класи, балерини, пивничка, декаденти, шолудивий пес, я з тобою не питиму вино. Повітря розквітло вже весняною свіжістю, що присмачена вихлопними газами і якоюсь гнилизною. Чи то вдихати на повні груди, чи то затискати носа шарфом, – і бігцем зараженою місцевістю».
Свіжість і гнилизна тут також сусідять не випадково. Подібним чином автор установлює рівновагу емоцій, характеристик і оцінкових маніфестацій. У повістях і оповіданнях Бонч-Осмоловської всі складові врівноважено: істерики героїнь із боягузливістю героїв, дріб’язкову зраду з нікчемною вірністю, інтернет-розслідування з акцентованим тусівковим гумором, а графоманів, яких винайдено автором, із винайденими нею ж геніями.
А ще в цій прозі присутнє те, що називають «внутрішньою енциклопедією». Автор ретельно – іноді, здається, навіть занадто ретельно – розстеляє перед читачем «полотна знань» про ті предмети, навколо яких розгортається сюжет. Ідучи його стежками, ми дізнаємося багато нового про невловимих радянських розвідників («У полоні запечатаних колб»), про надміру обдарованих дітей Соломона Глазова («Сиблінги, або З Феодосії на Марс»), а також про кристали («Етюд у чорно-білих тонах»).
Ці полотна, як і годиться в епоху після модерну, не завжди відповідають картам нашого світу. Наприклад, у тому двадцятому столітті, де жили Глазови, не було ані Радянського Союзу, ані Третього рейху. Альтернативна історія від Тетяни Бонч-Осмоловської виказує її вподобання. Їй, як свого часу Набокову, котрий вигадав альтернативну Росію – Естотію, судячи з усього, дуже хочеться, щоб у минулому не було згубної вакханалії, спотвореної історії родин і народів. Щоб казковий витязь, прочитавши написи на роздоріжному камені, не обрав того напрямку, де й коня втратиш, і сам пропадеш.
Адже якби люди, які населяють простір від Балтійського моря до Тихого океану, на роздоріжжі столітньої давнини обрали іншу стежку, ми б тепер, напевно,