О ні, вона зовсім не бажала, щоб цей потік прискорював свій плин: тверда впевненість у собі зробила її також надзвичайно терплячою. Місіс Мінґотт знала напевне: настане час – і похилені огорожі, каменоломні, брудні салуни, напівзруйновані теплиці в занедбаних городах і навіть пагорби, з яких тутешні кози споглядали тепер навколишній краєвид, безслідно зникнуть – їх витіснять такі самі, як її, а може, ще величніші палаци. Бруківку, якою нині торохтять старі омнібуси, замінить гладенький асфальт, – такий самий, як на паризьких вулицях. А наразі ті, кого вона бажала бачити, й так любісінько собі добиралися до місіс Мінґотт, тож вона анітрохи не страждала від свого географічного усамітнення. Більш того: вона могла наповнити свій дім гостями так само легко, як і Бофорти, навіть не завдаючи собі труду різноманітити звичне буденне меню бодай якоюсь новою стравою.
Власні тілеса місіс Мінґотт, що набули до середини життя жінки велетенських розмірів, перетворили цю енергійну пампушечку з тендітними ступнями і точеними щиколотками на такий собі величний природний феномен. А втім, вона своїм звичаєм поставилася до цієї метаморфози по-філософськи: так само, як і до всіх інших своїх пригод. Зате нині, на старості літ, місіс Мінґотт мала таки гідну винагороду: у дзеркалі вона бачила гладеньку, ясну, біло-рожеву шкіру свого мініатюрного моложавого личка, а на ньому – жодних ознак зморшок. Однак нижче багатоярусне підборіддя рясними фалдами спадало в запаморочливі глибини її неосяжних грудей, прикритих білосніжним мереживом, – його скріплювала брошка з мініатюрним портретом покійного містера Мінґотта, а ще нижче хвилі чорного шовку переливалися через поруччя широкого, глибокого крісла і на хребтах тих хвиль, мов чайки, біліли дві крихітні руки.
Тягар власного тіла вже давно не дозволяв місіс Менсон Мінґотт спускатися й підніматися сходами, тому вона, як завжди, – не вагаючись, перенесла кімнати для прийомів нагору, а сама, зухвало порушивши місцеві уявлення про пристойність, розташувалася на першому поверсі. Тому, сидячи поруч із нею біля вікна вітальні, ви могли бачити в прорізі завжди відчинених дверей, облямованих жовтими штофовими портьєрами, її спальню зі здоровенним присадкуватим ліжком, туалетний столик з легковажними мереживними фестончиками і дзеркало в золоченій рамі на стіні.
Гості місіс Мінґотт дивувалися з цього «закордонного» розташування