– Ого! Ви тільки-но гляньте на це! – вигукнув Лоуренс Леффертс, одводячи бінокль од сцени.
Леффертса визнавали за авторитет в усьому, що стосувалося правил «нью-йоркського доброго тону». Безсумнівно, вивченню цього складного і захопливого питання він присвятив значно більше часу, ніж будь-хто інший, та самого вивчення для повного оволодіння усіма тонкощами було вочевидь замало. Досить було одного погляду на його високе, ясне чоло, ідеальний залом пещених світлих вусів, довгі ноги у витончених лакованих черевиках, щоб зрозуміти: знання законів «доброго тону» – це вроджений хист людини, для якої недбале носіння дорогого модного одягу і вміння рухатися з ледачою грацією не є вдаваним. Таке нечасто трапляється серед людей, високих на зріст. Як казав про нього один з молодих шанувальників: «Ніхто краще за Ларрі не знає, коли, виїжджаючи ввечері, годиться пов’язувати чорну краватку, а коли ні». А вже щодо бальних черевиків та лакованих «оксфордів»[5], то по цій лінії Леффертс вважався справжнім знавцем.
«О Господи!..» – знову мовив він, мовчки передаючи бінокль старому Сіллертону Джексону. Ньюланд Арчер простежив, куди дивився Леффертс, і виявив, що ці його вигуки викликала поява незнайомки в ложі місіс Мінґотт. То була якась струнка молода жінка, трохи нижча на зріст від Мей Велланд, з густим кучерявим каштановим волоссям, перев’язаним вузькою стьожкою в діамантах. Ця зачіска й фасон темно-синьої оксамитової сукні, вище талії підперезаної поясом з великою старомодною пряжкою, надавали образу жінки деякої театральності. На мить вона зупинилася посеред ложі, обираючи місце, і, не звертаючи жодної уваги на жвавий інтерес публіки до своєї персони, висловила сумнів: мовляв, їй, напевно, не варто займати вільне місце поряд з міс Велланд. Потім, ледь усміхнувшись, опустилася в крісло у протилежному кутку, де сиділи місіс Лавелл з невісткою місіс Велланд.
Містер Сіллертон Джексон віддав бінокль Лоуренсу Леффертсу. Усі, хто був у клубній ложі, витріщилися на старого, чекаючи на його вердикт – містер Джексон був таким же незаперечним авторитетом по лінії «родинних зв’язків», як і Лоуренс Леффертс щодо «доброго тону».
Він досконально знав родоводи усіх аристократичних родин Нью-Йорка, і ніхто крім нього не міг пролити світло на такі складні питання, як зв’язок сім’ї Мінґоттів із Далласами з Південної Кароліни, чи родинні перехрещування старшої гілки філадельфійських Торлі із Чіверсами з Олбані. А ще Джексон міг розповісти і про головні відмітні риси кожної сім’ї. Так, він знав, що молоде покоління Леффертсів з Нью-Айленда – насправді фантастичні скнари, а Рашворти мають просто фатальну схильність до безглуздих шлюбів. Йому було відомо навіть те, що в кожному другому поколінні олбанських Чіверсів обов’язково народжується психічнохворий нащадок, і саме тому кузини й кузени з Нью-Йорка уникають шлюбів з олбанськими родичами, а якщо