– Можу записати на середу, якщо вам зручно.
– Дякую, – відказала вона.
Лікар-консультант? Навіщо Джекові йти на прийом до лікаря-консультанта, якщо, найімовірніше, нема про що хвилюватися?
– І це все, що ви нам можете сказати? – запитав я лікаря.
– На жаль, це все. Лікар Кеннеті більш компетентний, аби зробити лікарський висновок щодо знімка.
– Ясно, – відповів я йому. – Розумію. Та ви ж можете ще щось розповісти з вашого досвіду…
На лікарському столі стояла рамка зі світлиною, розвернута лицем до нього. Мені стало цікаво, чи на ній зображені його діти.
– Якщо це пухлина, – вів лікар, – тоді, зважаючи на вік Джека, його потрібно буде оперувати. Проте поки це невідомо, і зараз робити будь-які припущення щонайменше неетично й несправедливо. Як я вже казав, якщо це пухлина, і вона велика, то в більшості випадків вони доброякісні. Отже, я розумію, що це складно, проте, будь ласка, намагайтесь не хвилюватись.
«Доброякісна. У більшості випадків доброякісні». Ватяними ногами я вийшов з кабінету, саме хотів переговорити з Анною, але до нас мчав Джек у чомусь схожому на накидку.
– Ми йдемо в «МакДональдз»?
– Звісно, йдемо. – Я куйовдив йому волосся, поправляв накидку.
У «МакДональдзі», поки я займав столик, Анна з Джеком пішли до прилавка. Він був одягнений у светр Angry Birds і сині джинси. Волосся трохи відросло, і світлі завитки крутилися за вухами. Він переможно повернувся від прилавка з коробкою «Хеппі Міл».
Джек сів за стіл, обережно розмотуючи гамбургер. Ми дивились, як він виймає маринований огірок, зішкрябує соус, а потім гордовито ласує. Доївши, він усміхнувся, із залишками соусу навколо рота, запитав, чи можна ще один. З ним усе було гаразд. Як могло бути інакше. Тільки погляньте на нього!
– Робе, я не хочу йти.
– Знаю, але це тебе відволіче.
– Твоя правда, – мовила Анна і відвела погляд. – А чому ти так хочеш поїхати? Зазвичай ти ж ненавидиш такі заходи.
Це був обід на честь Лолиної кулінарної книжки для мами-сироїдки.
– Мушу зізнатися, що мені це не дуже до вподоби, проте, якщо не поїдемо, сидітимемо і лише переживатимемо.
Анна подивилася на мене з-за кухонного столу:
– Я просто… Господи, я навіть думати про це не хочу…
– Серденьку, – потягнувся через стіл і поклав свою руку на її. – Я знаю, про що ти думаєш, але так не можна. Пам’ятаєш, що лікар сказав. Лише в дуже невеликій кількості випадків це може бути пухлина. І навіть якщо так, найімовірніше, вона буде доброякісною. Ми просто хочемо переконатись, та й усе.
Анна не відповіла, і я бачив, як вона скрегоче зубами.
– Нумо, мусимо йти. Джек дуже хоче побачити Індію.
– Твоя правда, – Анна погодилася після паузи, – це мене відволіче.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию