Очі вчительки спалахнули, а на губах заграла м’яка усмішка.
– Усе дуже просто, – відповіла вона. – Я любила цих хлопчиків.
Єдине, що я пам’ятаю
У стійкості любові втіха є, Стерпіти біль дає нам змогу, Адже інакше він захопить розум І серце розіб’є.
Коли мій батько говорив до мене, то завжди починав розмову зі слів: «Я вже казав сьогодні, як тебе обожнюю?» Цей вияв любові був взаємним, і згодом, коли батькове життя поволі почало згасати, ми зблизилися навіть більше – якщо це взагалі можливо.
У вісімдесят два роки батько був готовий померти, а я була готова відпустити його, щоб страждання, яких він зазнавав, урешті скінчилися. Ми сміялись, плакали, трималися за руки і говорили одне одному про свою любов, погоджуючись, що час настав. Я сказала: «Тату, після твоєї смерті я хочу отримати від тебе знак, що з тобою все гаразд».
Він засміявся з абсурдності мого прохання: тато ніколи не вірив у реінкарнацію. Я також не була певна, що вірю в неї, проте досвід переконав мене, що я можу дістати якийсь сигнал «з потойбіччя».
Зв’язок між батьком і мною був такий глибокий, що мені заболіло в грудях, коли він помер від серцевого нападу. Пізніше я журилася, що персонал лікарні зі своєю стерильністю не дозволив мені тримати батька за руку, коли той відходив.
Щодень я молилася, просячи звістки від нього, але нічого не відбувалося. Щоночі, перш ніж лягти в ліжко, я благала батька відвідати мене у сні. Однак минули чотири довгі місяці, а я й досі не зажила нічого, крім горя від своєї втрати. Мати померла п’ять років тому від хвороби Альцгеймера, і я, дарма що виростила власних дочок, відчула себе покинутим дитям.
Одного дня, коли я лежала на масажному столі в темній тихій кімнаті, чекаючи на свій сеанс, мене накрила хвиля туги за батьком. Я почала питати себе, чи не була занадто вимогливою, просячи його дати мені якийсь знак. І помітила, що мій мозок тієї миті став напрочуд сприйнятливим. Мене охопила незвична ясність, і я могла легко додавати довгі стовпчики чисел просто в голові. Я перевірила, чи при тямі й не сплю, і зрозуміла, що мій стан не має нічого спільного з маренням. Кожна моя думка здавалася краплею води, що розбивалась об поверхню тихого ставка, і я чарувалася спокоєм кожної швидкоплинної миті. А потім мені сяйнуло: «Я ж намагалася контролювати сигнали з потойбіччя. Треба негайно припинити це».
Раптом переді мною постало обличчя матері – таке, яким воно було, перш ніж хвороба Альцгеймера відібрала в неї розум, людські риси й двадцять кілограмів ваги. Її прекрасне обличчя увінчували пишні сріблясті кучері. Вона була напрочуд реальна та близька, і мені здавалося: досить простягти руку – і я зможу її торкнутися. Вона мала такий самий вигляд, як і десяток років тому, коли її тіло ще не встигло заслабнути. Я навіть відчула аромат парфумів «Джой»