– Я так і не второпав, за що ж ви їх убили. Звідки взялася ця ненависть?
– Я сестру свою кохав так, що коли інші до неї сваталися, то вже й не жили. Я підстерігав їх і убивав. Врешті ми стали любитися з нею, а мати й не здогадувалася. Аж поки сестра моя не завагітніла. А як прийшло родити, то повів я її в комиші, прийняв пологи й задушив дитину та викинув у Дніпро. З тії пори сестра мене одцуралася і сказала, що піде до Києва на прощу замолювати свій тяжкий гріх, а крім того ще й матері все розповіла. Я не хотів її відпускати. Я горів до неї пекельним коханням. Але одного ранку я встав і не побачив її. Мати потаємки вирядила її на прощу. Се мене збісило не на жарт, я відрубав матері голову, догнав сестру й пробував її повернути. Але вона впала на коліна, звела руки до неба і, не слухаючи мене, тільки Господа молила, аби він зжалився над нею. Я слухав її молитви й мене тіпало. Я вихопив шаблю і теж їй голову відчесав.
Марко замовк, важко зітхаючи, а в тому зітханні вчувалася вагота всіх гріхів світу. Він зі смутком дивився на хвилі, що підкочували до корабля, на блискітки, які їх оздоблювали, пив ром і журився, йому баглося висповідатися, хоч і робив це, либонь, не раз перед різними людьми, які мали терпець його вислухати, але це бажання ніколи його не покидало, воно знову й знову накочувалося на нього й змушувало виговорюватися.
– Ти, певно, думаєш, який я звір, а я й не перечу, – стенув він плечима. – Так, я звір. Більшого звіра за мене й нема. Але різниця між мною й іншими озвірілими людьми та, що я усвідомлюю, що я звір. А вони – ні. І дійшов до того стану, коли хочу будь-що спокутувати свої страшні гріхи й вже роками їх спокутую. Пізніше я повернувся на Січ, зібрав ватагу шибайголов та нападав на турецькі галери, грабував, а всі гроші віддавав на церкви. Я собі ні шеляга не залишав, їв, що Бог послав, вдягався в лахміття. Але лантуха свого ніколи не покидав. От і зараз зійшовся з корсарами, а гроші знову збираю на церкву. І так буде до скінчення мого віку, коли Господь мене пожаліє. А тоді я нарешті спочину. Щоразу, коли роблю добру справу, чую, як ще один ланцюг спадає з брязкотом із мене. А то певна ознака, що тягар гріхів моїх ще трохи ослаб.
«А чим ті потвори, які поглумилися над моєю сестрою, були кращі за нього? – подумалося мені. – Та нічим. І я їх повбивала. Ми обоє несемо на собі печать смерті й покути».
Він добув з-за пояса сувій паперу й простягнув мені.
– Осьо, поглянь. Як мені нелегко бува праведником бути.
Я розгорнула сувій і прочитала:
«Се звинувачення, висунуте в другу п’ятницю після празника Успення в літо од Різдва Господнього 1646 проти брата Порфирія, в миру Марка, прочитане в тім же дню в манастирі Святого Никифора у присутності преподобного ігумена отця Алексія.
Брат наш звинувачується в гріхах, негідних слуги Божого. По-перше: він випив усеньке вино з погребів манастирських.
По-друге: