Гоголь продовжує українську національну традицію сміхової культури, особливо культивованої в козацькому середовищі.
В період найвищого злету свого таланту – 1832—1942 рр. – Гоголь написав ряд творів, які на перший погляд належать до дуже різних стилів. Збірник «Миргород» і «Петербурзькі повісті» продовжують українську фантастичну традицію, але вміщена в «Миргороді» повість «Тарас Бульба» написана à la Вальтер Скотт; Гоголя і порівнювали з шотландським романістом, що було тоді найвищим компліментом. Комедія «Ревізор» типова для просвітницьких повчальних сатир, «Мертві душі» починались як сатира, а недописана друга частина стала, по суті, витоком великої російської прози так званого критичного реалізму. Насправді ж усі твори Гоголя об’єднує містико-фантастична образність, найчастіше не видна на поверхні, – в тому числі тема двійника.
Образність Гоголя тісно пов’язана з найдавнішими міфологемами, які найкраще збереглися в українському фольклорі. Образ Дніпра розростається до символу світової ріки, що поєднує «наш світ» з «тим», «нижнім», заглянути в який так само недозволено, як в очі зла. Ця тема посилюється в повісті «Вій» (збірка «Миргород»), де Хома Брут здійснює «шаманський політ» на панночці-відьмі, заглядаючи в середину Дніпра з «млосно-страшною насолодою» і врешті гинучи від погляду Вія. Образ зустрічі поглядом зі світовим злом зустрічаємо і в «Петербурзьких повістях» («Портрет»). Тут провідною темою стає імперська столиця; Гоголь створює водночас соціологічно точні реалістичні картини і своєрідну «петербурзьку міфологію». Місто набуває рис нереального простору – антисвіту, в якому примарності ночі не протистоїть день, точніше, сіра безкольоровість дня-буденності. На одному полюсі – свідомість, яка ковзає по поверхні абсурду буття, майже не затримуючись на безглуздості ситуацій, на другому – самосвідомість, що набуває рис відчуження від людини її другого «Я», навіть блудного сина, живучи самостійним життям («Ніс»).
Двійником самого Гоголя в «Ревізорі» став його безсмертний персонаж – Хлєстаков. В «Ревізорі» є сатирико-викривальний моралізаторський, чисто просвітницький зміст, який і був сприйнятий публікою, але для Гоголя центральною постаттю там залишався Хлєстаков. Він заповнює собою ту соціальну форму, що приготовлена для нього суспільством і в яку він випадково потрапив і став для