Натан, як і обіцяв, чекав на мене в залі прибуття. Я ніяково оглянула натовп, майже впевнена в тому, що ніхто не прийде, але він стояв посеред юрби та розмахував широкою долонею над метушливими головами. Він підвів і другу руку, розтягнувши рот в усмішці. Крізь натовп він пробрався до мене і, міцно обійнявши, підняв на руки.
– Лу!
Побачивши його, я відчула, як щось усередині раптом стиснулося – щось, пов’язане з Віллом, його втратою та незагоєними ранами, які болять іще дужче від нелегких семи годин у літакові, – на щастя, він тримав мене так міцно, що в мене був час, аби опанувати себе.
– Ласкаво просимо в Нью-Йорк, Коротулько! Я бачу, твій вишуканий смак і досі з тобою.
Він із усмішкою оглянув мене. Я розправила свою тигрову сукню в стилі 1970-х. Я подумала, що виглядатиму в ній як Джекі Кеннеді Онассіс1. Якби Джекі Кеннеді ще й розлила каву собі на коліна в літаку.
– Я дуже радий тебе бачити.
Він підхопив мої свинцеві валізи, немов вони були наповнені пір’ячком.
– Ну ж бо. Треба відвезти тебе додому. Моя машина в ремонті, тож містер Ґ. позичив мені свою. Затори страшенні, але доїдеш із шиком.
Машина містера Ґопніка була гладкою, чорною та величезною, немов автобус. Двері зачинялися зі стриманим глухим кліком, що свідчило про шестизначний цінник. Натан завантажив мої валізи до багажного відділення, а я, зітхнувши, вмостилася на пасажирському сидінні. Я перевірила телефон, відповіла на чотирнадцять повідомлень від матері, написавши їй, що я вже в машині й зателефоную завтра, потім відповіла Семові, котрий сказав, що сумує за мною. Та додала смайлик із поцілунком.
– Як справи в хлопця? – запитав Натан, зиркнувши на мене.
– Усе добре, дякую.
Я додала ще декілька смайликів, так, про всяк випадок.
– Не дуже засмутився через те, що ти поїхала?
Я знизала плечима.
– Він розуміє, що це необхідно.
– Усі ми розуміємо. Просто тобі знадобилося трохи більше часу, от і все.
Я відклала телефон, відкинулася у кріслі та почала читати незнайомі назви, що блимали за вікном: «Магазин шин Майло», «Тренажерний зал Річі», машини швидкої допомоги, вантажівки, занедбані будинки з облізлою фарбою та скрипучими сходами, баскетбольні майданчики, водії, що п’ють щось із величезних пластикових стаканів. Натан увімкнув радіо, і я почула голос чоловіка на ім’я Лоренцо, який говорив про бейсбол. На коротку мить мені здалося, що я перебуваю в якійсь умовній реальності.
– Отже, завтра розпочнемо все налагоджувати. У тебе вже є ідеї? Я подумав, що спершу варто дати тобі виспатися, а вже потім зводити тебе на сніданок. А в перші ж вихідні ти просто повинна відчути Нью-Йорк на повну.
– Звучить чудово.
– Вони повернуться з заміського клубу аж завтра ввечері. Минулого тижня вони трохи посварилися. Я все розповім, але тільки коли ти відіспишся.
Я витріщилася на нього.
– Ніяких секретів, чи не так? Це ж не буде…
– Вони не схожі на Трейнорів. Звичайнісінька багатенька родина з деякими