– А ти мене вже полюбила? Скажи, полюбила? Бо ж завтра Різдво, скоро мені женитися. А я по любові хочу, по-справжньому. Щоб як чоловік і жінка…
– Ні! – крикнула.
Якби отим коротким «ні», у яке вклала всю свою ненависть, можна було проштрикнути йому груди, вдарити в самісіньке серце… Але він і так аж сахнувся, вже не пополотнів, а позеленів. Що ж, хай лютує, хай б’є. Та «павук» раптом сів на табуретку і захлипав – спочатку жалісливо, по-дитячому, а потім голосніше, голосніше, аж поки плач не перейшов у виття.
– Як же тебе любити, коли ти не слухаєшся мене… – сказала стишено, налякана тим виттям.
– Я буду слухатися! Буду! Буду! – Він ще раз схлипнув і якось враз, за секунду заспокоївся, вишкірив зуби у посмішці.
– То відчини двері, випусти мене звідси. Давай удвох вийдемо. Ненадовго – тільки глянемо на небо і зразу ж повернемося назад. Хіба ти не знаєш, що на першу зірку на Святвечір загадують бажання? От ми і загадаємо. І тоді все буде так, як ти захочеш.
Ловила його на хитрість, як рибалка тупу рибину на гачок. Рибина гачок заковтнула, але підпливати не хотіла, вагалася, пручалася. Ну от, все-таки пішов до дверей. Дістав із кишені ключа, вже нібито й простягнув його до замка, але раптом хутко заховав назад.
– Ні-ні! Не підходь! Тобі не мона! Не мона виходити! Казьо розсердиться. Не мона Казя сердити, бо бити буде. От як станеш мею жінкою, весілля справимо, тоді вийдеш… В піст женитися не мона, гріх. Але завтра не буде посту. Казьо мені ще подарок привезе. Мо’, він уже приїхав? Ти не чула? Піду-но подивлюся. Побачу і попрошу. Ти знаєш, як просити? Треба стати на коліна й отако руки скласти. Я вмію просити.
– Який ще Казьо? Хто це такий? До чого тут він? Хіба ти мене цілий місяць для нього тримаєш? А як же наше весілля?
– Наше весілля… Наше весілля скоро… Після Різдва… Ти моя молода! Не Казьова… Нє! Не Казьова! Нє! Моя! Казьо… Він такий… Зараз… Я стану на коліна і попрошу… Вийдеш, побачиш зірку, а тоді… Тоді ми з’їмо кутю і ти мене полюбиш… До самої смерті. Так, як я тебе полюбив. Крепко-крепко. Я тобі лагодзінки буду приносити, шальоху9 куплю і пальто нове, бо твоє вже старе й тоненьке… Хіба мона в такому тоненькому зимою ходити? А Явдоха казала, що мене ніхто не полюбить. Дурна баба! Бабисько дурне! Як сало без хліба…
Він гримнув дверима, клацнув замком і зник.
Кутя так і зосталася незачепленою.
6
У четвер, на світанку, на піщаній лісовій дорозі, що вела від Старолісів до позицій корпусу генерала Реньє, з’явилися п’ятеро: чотири вершники у військових мундирах, на бойових конях першеронської породи, в яких витривалість французьких важковиків поєдналася з гарячою кров’ю арабських скакунів, і вершниця – у сірій, вишитій на грудях і рукавах свитці, запнута квітчастою шальохою з червоними китичками-френдзелями, на невеликому гнідому жеребчикові. Вони тихо вислизнули із Старолісів, коли там ще жодне вікно не блимнуло й жодні двері не рипнули. Минули кілька поселень, що визирали з ранкової імли – то ліворуч, то праворуч від лісової дороги – тільки блискучими банями церков.
У