Про все це я дізналася пізніше, коли оселилася у Старолісах і наслухалася місцевих розмов. А тоді так само, як і Даніель, здивовано розглядала інструмент.
Юний скрипаль, ще підліток, угледівши Даніелеву зацікавленість, підняв свою «видовбанку» з колін, притиснув до грудей і гонорово торкнувся струн. Хотів здивувати дженджуристих вояків – а бачте, мовляв, як у нас уміють! Дивіться та вчіться! Звук пролунав трохи глухувато, ніби пташка спросоння скрикнула, потім вирівнявся, зазвучав вище й дзвінкіше. Хлопець весело притупнув ногою.
Ой мала я чоловіка, чоловіка мала,
Посадила на пеньочку та й ворона вкрала…
Даніель прислухався, кивнув головою, наче підтакнув мелодії, усміхнувся. Тоді хутко притиснув мене до грудей. Я аж затремтіла від збудження, коли він ніжно провів рукою по моїх граційних вигинах, ніби погладив кохану дівчину. А тоді торкнувся смичком струн – і моя душа завібрувала, заспівала.
Такої реакції слухачів ми ще ніколи не зустрічали. Вони дивилися з таким захватом, неначе на з’яву небесну. Даніель аж розцвів від такої уваги, видобував з мене мелодію за мелодією і весело стріпував чорним чубом. Бідний хлопчик! Він не здогадувався, що вразила цих молодих селян не його віртуозна гра і не мелодії класиків світового музичного мистецтва, про яких ті й гадки не мали. Їх приголомшила я! Моє прекрасне ялинове тіло, що аж пашіло червоним лаком, витончені лінії «стану», елегантні ефи, моя душа з унікальними вібраціями, що вихоплювалися з корпуса та робили звучання неповторним. Вони такого ще зроду не бачили й не чули.
Що Париж, що Староліси – люди в основі своїй скрізь однакові, всі з одного тіста зліплені: хочуть любові та ласки, когось ненавидять, чогось бояться. Мій червоний колір і тут породив купу чуток, ба навіть посіяв містичний острах. Поліське село, відгороджене лісами та болотами від збуреного війнами й технічними новаціями світу, ще й досі поклонялося духам природи і вірило в надприродні сили. Реальність у ньому тісно перепліталася з легендами та міфами, а християнська віра мирно співіснувала з язичницькими віруваннями у вовкулаків і перевертнів, домовиків і русалок та в усіляку іншу лісову силу й болотяну нечисть. Наступного ранку воно вже гуло розтривоженим вуликом. Казали: французький поручник хвалився, що навіть у бою не розлучається зі своєю скрипкою, бо вона зачарована, її не беруть ні кулі, ні шаблі. Дивувалися: як то так, щоб кулі скрипку не брали? Із вуст у вуста передавали історію про те, що скрипка нібито просочена дівочою кров’ю: дівчина до нестями