Пуаро зупинився трохи осторонь. Звідти, де ми стояли, чітко виднівся напис над дверима. Пуаро ледь чутно прочитав:
– «А. Ашер». Oui, c’est peut être là18…
Він на мить затих.
– Увійдімо, Гастінґсе. Я з радістю погодився.
Ми пробралися через натовп і звернулися до молодого поліцейського. Пуаро пред’явив документи, які дав йому інспектор. Констебль кивнув, відімкнув двері та впустив нас. Ми зайшли, викликавши великий інтерес у витріщак.
Віконниці були зачинені, і всередині було дуже темно. Констебль знайшов вимикач, але малої потужності лампочка не дуже допомогла.
Я роззирнувся.
Крамничка була доволі похмура. Лежали розкидані та вкриті одноденним пилом кілька дешевих журналів і вчорашніх газет. За прилавком ряди полиць із тютюном та сигаретами сягали стелі. Там само стояли кілька банок із м’ятними цукерками та льодяниками. Звичайна крамничка, як і тисяча інших.
Констебль повільною гемпширською говіркою описував mise en scène19.
– Вона лежала одразу за прилавком. Лікар каже, що вона так і не зрозуміла, що її вдарило. Мабуть, тягнулася до однієї з полиць.
– Тримала щось у руці?
– Ні, сер, але ми знайшли пачку «Плеєрс» поруч із тілом.
Пуаро кивнув. Він обводив крамницю поглядом, не пропускаючи деталей.
– А залізничний довідник? Де він лежав?
– Тут, сер.
Поліцейський вказав на місце на прилавку.
– Розгорнутий на сторінці про Андовер, лежав обкладинкою догори. Схоже, що вбивця читав розклад потягів до Лондона. Якщо це так, він узагалі не з Андовера. Та, звісно, залізничний довідник міг належати іншій людині, що не має нічого спільного з убивством і просто забула його.
– Відбитки пальців? – запитав я.
Чоловік захитав головою.
– Ми одразу ж усе тут перевірили, сер. Жодних слідів.
– Навіть на прилавку? – запитав Пуаро.
– Там їх надто багато. Усі перемішані й сплутані.
– А відбитки Ашера серед них були?
– Рано щось казати, сер.
Пуаро кивнув і запитав, чи вбита жила над крамницею.
– Так, сер, пройдіть через ці двері в дальнім кутку. Вибачте, що я не супроводжуватиму вас, але мушу залишатись.
Пуаро увійшов у вказані двері, я попрямував за ним. За крамничкою була мініатюрна кімната, вітальня, поєднана з кухнею. Охайна, чиста, однак похмура й убого обставлена. На полиці над каміном було кілька фотографій. Я підійшов і почав їх розглядати. Пуаро приєднався до мене.
Фотографій було три. Одна з них – дешевий знімок Мері Дровер, дівчини, з якою ми того дня говорили. Вона, мабуть, була у своєму найкращому одязі, а на обличчі проступила незграбна, дерев’яна усмішка, яка часто спотворює риси того, хто позує, і робить бажанішим миттєвий знімок.
Друге