– Електрики давно немає, це так, – сумно закивав хазяїн дому. – Може, полагодять?
– Зараз навряд чи. Небезпечно. Та і для вас же краще телевізор не дивитися – нерви збережете!
– А в мене нерви залізні, не зіпсуються! – похвалився Сергійович. – Я інспектором з техніки безпеки праці на шахтах працював! Ти знаєш, що це таке?
В очах у хлопця повага з’явилася.
– А ти сам чим займався?
– Туризмом. Хотів у Крим переїхати, маленький готельчик побудувати.
– Ну з цим ти запізнився! – махнув рукою Сергійович. – А я в Криму ні разу не бував. А завжди хотілося на морі побувати, на пляжі повалятися, засмаглим приїхати… У мене там знайомий є – на з’їзді пасічників познайомилися. Татарин, Ахтем Мустафаєв. Також пасічник. У гості кликав, а не вийшло поки…
– Ну, колись вийде! – спробував парубок втішити Сергійовича.
– Можливо, – погодився той. Раптом погляд його спохмурнів, ніби згадав він щось неприємне. – А чого ви труп з поля не заберете? Він же до вас так близько?
– Який? У камуфляжі? – Петро напружився.
– Ну так! Може, його вже і снігом замело. Я вчора не дивився.
– Не замело. – Парубок зітхнув. – Вітер сніг відніс. Не наш він. А посилати людей за ним небезпечно. Там на полі під снігом розтяжки, та і сам труп могли замінувати. Нехай «сєпари» забирають! Їхній то хлопець!
– Вони полізуть забирати, а ви їх з кулеметів? – єхидно спитав хазяїн дому.
– Якщо без зброї і з білою ганчіркою полізуть, то нехай забирають!
– Он як! Так вони кажуть, що то не їх вояк! – промовив Сергійович і враз пошкодував про сказане.
– А коли це ви з ними говорили? – Петро примружився і погляд його став холодним і ворожим.
– Це не я, це Пашка, сусід мій, з Шевченка! Вони до нього приходили, то він і спитав.
– Угу, – мугикнув парубок, ніби висновки зробив. – Ну якщо не їх і не наш, то, значить, з «третьої сили»!
– А що то за «третя сила»? – зацікавився пасічник.
– А хто його знає! У нас кажуть, що хтось анонімно з нами проти них воює. А у них кажуть навпаки – з ними проти нас. Може, це якийсь спецназ, що і проти них і проти нас. Тому у нас радіють, коли вони там когось завалять, а у них – коли у нашому тилу у наш таки БМП хтось із гранатомета вистрілить…
– Може, тобі меду с собою? – запропонував Сергійович солдатові.
– Та я ще не йду, – Петро напружено посміхнувся. – Меду не треба. Хіба що тут, до чаю.
– Так-так, звичайно! – заметушився Сергійович, нагнувся, дістав з підлоги літрову банку.
Знову запала мовчанка, але порушувати її Сергійовичу більше не хотілося. Правда, хвилин за кілька він знову перейменуванням вулиць зацікавився.
– На що перейменовують? – спитав майже пошепки.
– Ну, якщо вулиця Маркса чи Леніна, то на Бандеру чи якогось письменника, – сказав солдат.
– На письменника краще, – висловив думку Сергійович. – Ми ось, до речі, зараз на вулиці Леніна сидимо.
– Коли