Ось так говорила гірська Тишина з Лукином. Потім повела його за руку в незнані і таємні місця гір. Побачив там Лукин пишну палату, що була збудована з срібних цеголок та обведена золотою огорожею. Вікна палати були з діяманту, а покрівля – зоряна.
«Я тут найчастіше перебуваю. Це моя палата – палата Тишини» – сказала вона. Потім запровадила Лукина в іншу палату в підземеллі, де було багато просторих кімнат та й сказала;
«Часом перебуваю і тут, але лише по півночі. Перед північчю перебувають тут закляті князівни й лицарі; тут мерт-в'яки, самогубці, потопельники, вовкулаки й упирі. Приграє їм невидима музика, а вони якось чудернацько крутяться, ніби танцюють та монотонно співають. По півночі я тут є гостею, Тишина. Тільки раз на рік я паную тут цілу ніч. Це діється на Святоріздвяну ніч, коли ввесь світ прославляє Святу Тиху ніч.
Отже пізнав ти сси мене добре, леґіню, а тепер прощавай! А як часом розбурхається твоє серце й душа вихром завиє, тоді приклич мене. Прийду до тебе, покладу свою руку на твою розгарячену голову, заспокою серце та втихомирю твою Душу».
«А тепер бувай здоров!» – помахала до нього на прощання рукою, а Лукин зняв з голови кресаню і низенько їй поклонився.
«Прощай Тишино, – сказав з-тиха. Обернувся і пішов в другий бік із спокоєм в серці.
Лукин, блукаючи горами, не одно бачив і чув. Він заглядав у кожну щілину, в закутину; з усім розмовляв, до всего прислухувався і мав багато пригод. Бачив Царя Лісів, мешкав в його палаті, знав Лісних і Лісовиків, сходився з Мавками, знав Велетня та не були йому незнаними добрі та злі духи. Зустрів також і Карпатську Тишину.
Не стрічав однак ще верховинської Старовіччини. її вважає все верховинське плем'я найбільшим скарбом. Богато чув про неї і знав, що вона заходить до верховинських хат, та все ходить горами.
Одного разу, коли запанувала в горах Тишина, Лукин попав у задуму. От і підійшла до Лукина Старовіччина, поклала на нього свою костисту і жилаву руку та збудила його із задуми. Зразу не знав він, що це Старовіччина. Побачив лише стару-старезну, але кріпку-кремезну жінку. Була вона в шкіряній одежі, в постолах на ногах, мала довгі й наче мохом порослі коси. Стара собі, але очі молоді і палкі, а усміх веселий, наче в дитини. В одній руці тримала книгу, а почерез плече перевісила велику торбу.
Лукин, налякавшись троха, хотів струнути її руку з плеча і піднятись на ноги, але вона взяла руку сама з його плеча і погладила нею голову Лукина та дала заспокоюючий знак нею. Тоді почала говорити лагідним і милим тоном:
«Успокійся леґіню. Це я, про яку ти нераз мріяв, – хотів стрінутись зо мною і багато чув про мене. Я карпатська