«Я – каже Співаночка, – не залишаю верховинців ніколи. Співаю їм від колиски до гробової дошки. В хвилини веселости – веселюся з ними, в смутку ж – потішаю їх і розганяю тугу. Не опускаю їх в горю, слабим сил додаю, впавших підношу, хворих оздоровляю, заплаканим сльози втираю, воїнів до бою з ворогом загріваю. Ніжна я та тендітна, але велику силу маю».
«А я, – каже Гуляночка, – я ввесь час з верховинцями перебуваю: на весіллях, на храмах, на толоках, по селах і на полонинах та при кожній нагоді з молодими і з старими. Вмію старих відмолоджувати і в танець їх брати. Не менша в мене сила, як у моєї сестрички, Співаночки».
«Треба тобі, леґіню, ще й те знати – додала Гуляночка, – що обі ми все молоді та безсмертні, не старіємося і не вмираємо. Таку ласку маємо від самого Бога. Без нас обох не могли б жити верховинці».
Співаночка додала ще від себе:
«Ти ж бачив леґіню, як то часто Аннички та Марічки горами ходять і співають:
Співаночки-Гуляночки, де я вас подію?
В полонинці на царинці, там я вас посію!
І так сіють, щоби їх леґіні збирали і за кресані клали». Не минула хвилинка, як вони обі зникли з очей Лукина. Знову ж не знав Лукин, чи це була з'ява, привид, а чи дійсність? Постояв ще троха на лужку та й пішов на верхи. Пішов, як ті Аннички та Марічки, сіяти полонинами і царинками співаночки та гуляночки. Та просив і благав Господа Бога, щоби вони росли і не в'янули та не всихали навіть під час зимових морозів і сніговій. З весною в руках, зі співаночками-гуляночками в серцю – блукав Лукин горами так довго, аж діждався літа з соняшною, золотою короною на голові. В цей час часто чув Лукин спів косарів:
«Ми в луг підем всі з косами…»
Якось раз ненадійно стрінув Лукин ще одне чудо – ніколи невидану жінку. Ні стару, ні молоду – не гарну та й не погану. Вся в сіренькій одежині, з довгими розпущеними косами, зі срібними кораликами на шиї; з лагідним і милим усміхом на приблідлих устах. Йде вона назустріч Лукинові, ступає малими, в золотих постільцях, ніжками, ледве землі ними дотикає. Підходить до Лукина і вітає його усміхом:
«Здоров був, леґіне! – каже з-тиха. – Не знаєш ти мене, не стрічав мене у своїх мандрівках. Не чув ти також і мого голосу – він тихий і нечутний. Моє ім'я Тишина – «порекла» не маю. Я Тишина «невидимка». Карпатська заворожена Тишина. Самі Карпати зродили мене і в Карпатах ввесь час живу. Вони мене потребують. Тяжке карпатське життя, було би без мене ще тяжче.
Я звичайно проживаю в глибинах карпатських пралісів там, де не доходять жадні голоси й не перешкоджають моєму спокоєві. Часом виходжу із моєго сховку на світ і це роблю тоді, коли мене світ потребує. Сам же знаєш, що життя в Карпатах, це вічна й безнастанна боротьба. Отож в таких випадках мушу і я зводити боротьбу з усім тим, що мені противне й вороже. Раз я його, а другий