Почав думати про смерть. Не живе братчик, не жити й мені. Так. Пошукаю собі смерти. Мушу вмерти! Бо для душегубця, братовбивця нема життя! Як же йому жити без душі й без серця? Душу мою забрав із собою братчик до гробу, серце залишив я там, де Анничка.
Шукав я смерти, хотів віддати своє життя покійному Леськові. Хотів утопитися, вода не приймала, хотів повіситися, курмей вривався, штрикав із високої гори-скали, не забився. Що не робив, що не діяв, смерти знайти не міг. Бог покарав мене життям. Буває – найбільша кара на цім світі, це не смерть, а – життя. Куди ходив я і блукав, не знаю, не пам'ятаю.
Блукав аж до осени, вкінці опинився тут, серед лісів, над потоком. Дальше не було вже куди йти. Тут побудував я цю колибчину і животію в ній. Як довго я тут, не знаю, затратив рахунок днів і років. Тай від коли тут, не бачив ще людей – ти перший, але й тебе не побачив би був, якби не оця котюга, що не знаю звідки приблукала й живе зо мною. От я розповів тобі про себе, але ти не мусиш цього переповідати другим. Що чув, заховай для себе».
Хоча по кількох днях хотів Лукин йти геть з колиби, та колибник не пустив його від себе. Аж як перестало віяти вітрами і злегшав мороз, розпрощався Лукин із нещасним колибником – сказав, що не звик довго сидіти на одному місці – мусить іти. І пішов.
Колибник перестеріг його йти ще раз почерез Чорногору – вона не любить зимових гостей. Порадив йти далі потоком. Дійде до ріки Тиси, а там найде села й людей. Пішов Лукин.
Пішов і поніс із собою ще одну казку гір – казку верховинського кохання, казку життя і смерти. Не довго йшов і не далеко зайшов. Зима і не думала лекшати. Карпатська зима, заворожена чарами білої краси, грізна, але прекрасна. Все завалене снігами, скуте морозами – все в руках казкової зими.
Іде Лукин, його ноги западають у глибокий сніг, а вітер знову дме, мете снігом йому в очі. Лукин уперед, а вітер завертає його назад. Мусить борикатися з ним, – боротьба нелегка. Але в Лукина є нова сила. її протиставляє верховинній бурі та йде все дальше, все вперед, куди несуть ноги. Але ж це зима, блукати горами днями й ночами неможливо.Треба найти якесь пристановище, де би дозимувати. Шукав довго, аж найшов невеличку печеру над потоком. Тут перезимує – сказав собі й осів у печері. Не легко було перебути в ній довгу зиму. Днями самота, тиша і відлюддя. Лише ночами оживав трохи зимовий світ гір. Навідувались до Лукина голодні вовки, забігали гонені вовками сарни, гавкали під печерою лисиці, чути було в лісах голоси звірів і крик нічних птахів. А вже найгірше, так це, що ночами навідували його всякі духи й не давали спокійно спати. Були добрі, але більшість з них були злі духи. Прогнати їх від себе не було легко. Вже багато легше було позбутися вовків. Кількох вбити, а решту прогнати.
Велику силу духа й багато завзяття й витривалости треба було мати, щоби на відлюдді перебувати зиму в лісовій пущі. На щастя сила і витривалість були в Лукина. Діждався передвесняного часу, залишив печеру і пішов дальше блукати горами-лісами.
Блукав, – а блукаючи, мав багато