Так! Дідо знає, де його кохання, онтам спочиває. Він може до своєї Васюти говорити, може на її могилці квіти зазаджувати та й сльозами їх підливати, а його, Лукинове кохання, порвала на свої филі ріка й понесла в далекі світи.
Так, так… Пригадав собі, як воно було.
Ще заки зайшов у печеру діда, блукав горами та лісами. Зайшов раз був на бистрий потік, Лудовець. Там загулила його Лісна в глибокі темні ліси. Та що це за Лісна була! Красна, як сходяче золоте сонце. Личко в неї рум'яненьке, як дозріле, червоне яблучко. Косоньки, як віночки барвінкові; брови, ріжки місяця на нов'ю; ніжки звинні, як сарни; ручки, як крильця ластівки, а усміх невинної дитини.
Ручками Лукина за шию взяла, приском вогню дихнула на нього, пригорнулась ще й поцілувала, в полон кохання його взяла. В ясних глибоких очах її потонув, як у глибину ріки впав, душу й серце Лісній віддав, у казці кохання втопився. А все це прийшло несподівано, ненадійно, блискавицею запалило його серце. Зажив із Лісною-красунею в глибоких лісах. Зажив із нею, як брат із сестрою. Життя обоїх було чарівною казкою. Але всьому на світі приходить кінець. Прийшов кінець і казці кохання Лукина з Лісною.
Пішли раз Лудівцем у долину й зайшли над Черемош. У лузі над рікою побачила Лісна чудову лелію, що росла над самою рікою. Лісна нахилилася, хотіла зірвати ту лелію. Раптом, посовгнулась і впала у воду. Легка була, як пір'ячко. Черемош узяв її на свої хвилі і поніс у світ. Скочив Лукин у Черемош, але не міг зловити в ньому мертву Лісну. Кінець казці кохання, Лісна забрала її у вічність. Так, кохання і казка про нього вічні. їх Лукин не забув і не забуде, не вирве з пам'яті, ні з серця. Понесе їх і до гробу. Перестане битися серце, а казка кохання буде й дальше ще жити. Перенесеться в серця наступних людей, живих, а мертвим у гробовому сні з'являтися буде. Щире кохання, велика любов, безсмертні.
Дідо просив Лукина, щоби не відходив від нього. Прочуває свою близьку смерть. Умре, а хто ж тоді поховає його при Васютці? Хто зробить деревище, вигребе яму й покладе в неї деревище? Все це має зробити Лукин, якого може сам Бог прислав у печеру. Вволив Лукин волю старика і залишився при ньому. А дідо справді прочував свою недалеку смерть. Вона прийшла, як упав на гори перший сніг. Заснув старик вічним сном, закінчив самітне життя в печері під скалою. Лукин зробив усе так, як того хотів дідо і похоронив його біля Васюти. На могилі закопав хрест, помолився за душу діда, такими молитвами, яких навчив його померлий. Хотів залишити могилу і печеру та йти блукати дальше горами-лісами. Але посипали густі сніги і покрили грубою верствою гори, а потім потиснули сильні морози, то ж довелося Лукинові пережити зиму у дідовій печері.
Прийшла весна. Лукин посадив на обох могилках квіточки, попрощав їх і пішов оглядати гірський світ. Світ широкий, просторий, лісами зелений, квітами закосичений, таємницями захованими в нетрях приворожений, – світ могутніх верхів, світ не лише самої краси, але й величі.
З печери діда взяв собі топір-сокиру,