Еріка замислилася, якими ж були взаємини між сестрами. Напевно, Джулії було непросто, адже її завжди порівнювали з Алекс. До того ж їй постійно діставалася найкоротша соломинка. Джулія ані на трохи не зупинялася й швидкою ходою збільшувала відстань між собою та іншими присутніми. Вона втягнула голову в плечі чи то від холоду, чи то від страху.
Генрік підійшов до Еріки.
– Зараз будуть невеличкі поминки. Ми були б раді, якби ти прийшла.
– Я не знаю… – сказала Еріка.
– У будь-якому разі ти можеш зайти ненадовго.
Вона завагалася.
– Так, гаразд. А де вони відбуватимуться? Удома в Улли?
– Ні, ми довго думали й зрештою вирішили провести їх у будинку Бірґіт і Карла-Еріка у Ф’єлльбацці. Попри те, що трапилося там, я знаю, що Алекс любила цей будинок понад усе. У нас багато світлих спогадів, пов’язаних із ним, тож кращого місця, аби пом’янути її, годі шукати. Хоча я розумію, що тобі морально важко після побаченого. Звісно, у тебе не дуже світлі спогади від останнього візиту туди. Маю на увазі той день, коли ти її знайшла…
Еріка почервоніла від сорому, згадавши, яким насправді був її останній візит до будинку Алекс, і швидко відвернула погляд.
– Добре.
Еріка поїхала власним автомобілем і знову припаркувала його на стоянці за школою Гокебакен. У будинку було вже повно людей і, коли вона підходила до вхідних дверей, то завагалася: може, їй усе ж таки розвернутися й повернутися додому? Але хвиля нерішучості вмить змінилася впевненістю. Незабавом до неї підійшов Генрік і взяв її пальто. Шкодувати було вже запізно.
Усі гості товпилися біля столу, на якому стояв традиційний бутербродний торт. Еріка взяла великий шматок торта з креветками й швидко перемістилася в куток кімнати, аби в тиші поспостерігати за іншими присутніми.
Атмосфера здавалася напрочуд веселою й зовсім не відповідала приводу, з якого всі тут зібралися. Звідусіль долинали веселі голоси, а коли Еріка подивилася на людей навколо себе, то побачила на їхніх обличчях неживі, застиглі маски.
Еріка окинула поглядом кімнату. Бірґіт сиділа віддалік від гостей і, вмостившись на м’якому диванчику, витирала хустинкою очі. Карл-Ерік стояв позаду неї: однією рукою він притримував її за плече, а другою міцно тримав тарілку з бутербродним тортом. Генрік майстерно кружляв кімнатою: він походжав від одних гостей до інших, співчутливо брав їх за руки, кивав у відповідь на слова співчуття й стежив за тим, щоб кожен пригостився кавою та тістечком. У кожній кімнаті він був ідеальним господарем. Інколи навіть здавалося, що він хазяйнує на якійсь вечірці, а не на поминках дружини. Єдине, що виказувало його напруження й зажуру, – глибоке