у винагороду невеличкі сині квитки з цитатами зі Святого письма: кожен такий квиток був платою за два вивчені біблійні вірші. Десять синіх квитків дорівнювали одному червоному, і їх можна було відповідно обміняти; десять червоних – одному жовтому, а вже за десять жовтих директор школи видавав учневі Біблію в дешевенькій оправі (за тих давніх добрих часів коштувала вона всього сорок центів). Чи в багатьох із моїх читачів вистачило б снаги й завзяття, щоб завчити напам’ять дві тисячі віршів, навіть якби їм пообіцяли за те Біблію з малюнками Доре? А от Мері здобула в такий спосіб уже дві Біблії – на це в неї пішло два роки сумлінної праці, – а один хлопець із німецької родини надбав аж чотири чи п’ять. Якось він прочитав напам’ять – і то ні разу не збившись – три тисячі віршів. Але таке напруження розумових здібностей виявилося надмірним, і відтоді він став наче несповна розуму, – то було неабияке нещастя для школи, бо раніше за урочистих нагод, при почесних гостях директор завжди виставляв того хлопчину «молоти язиком» (за словами Тома). А загалом тільки старшим учням вистачало терпіння зберігати свої квитки й місяцями нидіти над книжкою, щоб одержати Біблію, і тому вручення цієї нагороди було рідкісною і визначною подією. Учень, якому випадало це щастя, ставав того дня такою поважною персоною, що й у серцях інших спалахували честолюбні прагнення, хоч їх вистачало тижнів на два, не більш. Що ж до Тома, то навряд чи його духовне нутро прагнуло самої тієї нагороди, але пов’язаних з нею слави та почестей він, безперечно, давно вже жадав усім своїм єством.
У належний час за кафедру став директор школи і, заклавши вказівним пальцем потрібну сторінку молитовника, зажадав уваги. Коли директор недільної школи виголошує перед учнями свою звичайну невеличку промову, молитовник у руці потрібен йому так само, як ноти співакові, що виходить на сцену співати соло; хоч навіщо вони потрібні, лишається незбагненною загадкою, бо жоден з цих страдників ніколи не заглядає ні в молитовник, ні в ноти.
Директор був миршавий чоловічок років тридцяти п’яти, з рудуватою цапиною борідкою і коротко підстриженим рудуватим волоссям, у твердому стоячому комірці, верхній край якого мало не впирався йому під вуха, а гострі ріжки стриміли спереду біля самих кутиків рота, – то був наче паркан, що змушував його дивитися тільки просто себе, а коли треба було поглянути вбік, він мусив повертатися всім тілом; підборіддя директорове лежало на краватці, що була завширшки й завдовжки з велику банкноту і мала торочки на кінцях; а носаки його черевиків згідно з модою тих часів хвацько загиналися вгору, мов полози санок, – такого шику тодішні модники досягали ціною неабияких зусиль, годинами сидячи проти стіни й упершись у неї ногами. Містер Уолтерс був дуже поважний на вигляд і дуже щирий та доброчесний душею; він так побожно шанував святі речі й місця і так суворо відмежовував їх від усього світського, що, сам того не усвідомлюючи, промовляв у недільній школі з такими модуляціями в голосі, з якими ніколи не говорив у будні.
Свою промову він почав такими словами:
– А
