Турбйорна враз немов блискавкою уразило. Він так виразно уявив собі, як Сюньове тужить на Сульбакені, палко сподіваючись тієї миті, коли зможе припровадити його до своїх батьків, а він позбавляє її такої нагоди.
– Чому ти раніше не казала мені про це, Сюньове?
– Та як не казала!
– Мабуть, не так казала…
Сюньове замислилася, тереблячи свого фартушка.
– Може, я не насмілювалася…
Те, що дівчина, можливо, боїться його, так схвилювало Турбйорна, що він уперше в житті поцілував її.
У Сюньове, спантеличеній поцілунком, миттю висохли сльози; вона розгубилася, то несміливо усміхалася, відводила очі, то знову дивилася на коханого і нарешті засміялася. Обоє мовчали, лише сплелися руками, не наважуючись на міцніший потиск. Урешті Сюньове висмикнула свою долоньку, витерла очі й личко від сліз, пригладила волосся, що трохи скуйовдилося. Турбйорн сидів, задивившись на неї, думаючи свою думу: «Вона сором’язливіша за інших дівчат у долині й хоче, щоб до неї ставилися інакше, тож хай буде її воля…»
Він провів її до полонини – дорога була зовсім близька. Турбйорнові кортіло взяти її за руку, та щось найшло на нього, він навіть не наважувався торкнутися дівчини. Одне те, що йому дозволено йти поруч, видавалося дивом… Прощаючись, він сказав:
– Тепер уже нескоро почуєш про мене лихі слова…
Удома Турбйорн застав батька за роботою, той носив мішки зі збіжжям від комори до млина. Сусіди з усієї околиці мололи своє збіжжя на Ґранлієні, коли міліли їхні потічки. Ґранлієнський потік ніколи не пересихав. Міхів назбиралося чимало, деякі були дуже великими, а деякі – велетенськими. Жінки неподалік над водою викручували випрану білизну. Турбйорн підійшов до батька, ухопився за один мішок.
– Може, допомогти?
– Сам впораюся, – відповів Семун, рвучко завдав собі міха на спину й поніс до млина.
– Тут їх вистачить на обох, – буркнув Турбйорн, узявся за два, підставив плечі, підпер ліктями і поніс.
Дорогою він перестрів батька. Семун глянув на сина, але нічого не сказав. Повертаючись до комори, Турбйорн знову зустрів батька з двома іще більшими міхами на спині. Тепер хлопець узяв одного невеличкого мішка. Семун, минаючи сина, окинув його поглядом, ще довшим, ніж перед тим. Потім обоє таки зійшлися водночас під коморою.
– Тут приходили з Нургауґа, – сказав Семун. – Просили тебе на весілля…
Інґрід відірвалася від прання, благально глянула на брата. У погляді матері теж прозирало благання.
– Он як, – сухо відізвався Турбйорн і висадив цього разу собі на плечі два найбільші з-посеред купи міхи.
– Підеш? – понуро запитав Семун.
– Ні!
Розділ четвертий
З Ґранлієнської полонини гарно було видно всю околицю, насамперед Сульбакен, обрамлений строкатим лісом; далі виднілися інші хутірці, оточені звідусіль гаями, тому зелені моріжки з хатами посередині видавалися клаптиками землі обітованої, відвойованої у дикої природи.