– Може, дозволите примоститися біля вас на хвильку? Я так набігалася за день… – озвалася дівчина й сіла в траву.
Турбйорн зиркнув на те місце, де вона сідала, ніби хотів переконатися, чи не росяна там трава. Інґрід задивилася униз, ніби до чогось приглядалася у Ґранлієні.
– Ой, лишенько! – раптом вигукнула вона. – Краса відв’язалася і забрела в поле на свіжу оранку! Ото дурна корова! Ще й Марунька за нею… Несила вже того терпіти! Найвища пора виганяти худобу в гори!
Інґрід чимдуж побігла униз схилом, навіть не попрощалася. Сюньове також підхопилася на рівні ноги.
– Ти вже йдеш? – запитав Турбйорн.
– Мені час… – відповіла Сюньове, однак не рушила з місця.
– Могла б ще трохи побути… – мовив хлопець, не підводячи на неї очей.
– Іншим разом, – ледь чутно злетіло з її уст.
– Іншого разу можна ще довго чекати…
Сюньове глянула на Турбйорна, той також дивився їй просто у вічі. Минуло доволі часу, перш ніж вони знову заговорили.
– Сідай, – запропонував хлопець трохи ніяково.
– Ні… – похитала головою Сюньове й далі стояла. Турбйорн відчув, як у ньому здіймається спротив, та раптом вона зробила щось зовсім несподіване: ступила до нього крок, нахилилася, зазирнула йому в очі й запитала, усміхнувшись:
– Ти сердишся на мене? – В її очах бриніли сльози.
– Ні, не серджуся, – відповів Турбйорн, почервонівши по самі вуха.
Він простягнув руку, однак Сюньове того не помітила, бо сльози застилали їй зір. Рука опала.
– То ти все чула? – спромігся він урешті на слово.
– Чула, – Сюньове глянула на нього й засміялася, а сльози зацебеніли ще рясніше.
Турбйорн геть розгубився, не знав, що діяти і що казати.
– Може, я був надто різким… – зірвалося йому з уст. Але то ще м’яко було сказано. Сюньове відвела очі й повернулася боком.
– Не тобі судити про те, чого не знаєш, – озвалася вона здушеним голосом, від якого Турбйорнові похололо на серці. Він почувався безпорадним, наче малий хлопчисько, тож бовкнув перше, що спало на думку:
– Вибач мені, будь ласка.
Сюньове вибухла нараз плачем. Бачити її ридання було понад його сили, Турбйорн підійшов до дівчини, обійняв за стан, прихилився до її плеча.
– Чи ти також кохаєш мене, Сюньове?
– Так, – схлипнула вона.
– Але щасливою не почуваєшся?
Сюньове мовчала.
– Чому не бачу щастя у твоїх очах? – не відступався Турбйорн.
Дівчина заплакала ще гіркіше, поривалася вирватись з хлопцевих обіймів.
– Сюньове! – Турбйорн міцніше пригорнув її до себе. Сюньове притулилася до нього ридма ридаючи.
– Нам треба поговорити, – мовив Турбйорн, допоміг їй сісти у верес і сам сів поруч.
Дівчина витерла очі, спробувала усміхнутися, але намарно. Турбйорн взяв її за руку й, зазираючи в обличчя, запитав:
– Чому мені