Невдовзі на факультет полився золотий дощ, і працівники зрозуміли підхід свого нового декана. Не минуло й кількох місяців, як вони щоразу казали йому при зустрічі: «Їдьте-но звідси! Ми вас і бачити не хочемо. Дуйте у відрядження і привозьте ще грошей. Ваш секретар керує справами краще за будь-кого».
Пізніше мій знайомий зізнавався мені, що його помилкою було те, що він приділяв мало уваги розвиткові гарних стосунків у колективі, не пояснював свого бачення розвитку факультету, своєї мети. Я певен, що він справді міг робити свою роботу ліпше. Але випадок мого знайомого багато чого мене навчив. Ми маємо весь час питати себе: «Чого потребує цей світ і в чому моя унікальна сила, мій дар?»
Цьому чоловікові легше було піти на повідку в інших працівників й задовольнити їхні вимоги. Він міг зробити кар’єру в стінах університету, і кар’єру блискучу. Але якби він не був здатен визначити справжніх потреб факультету – і власної унікальної здібності, якби не йшов до кінця за своїм переконанням, то ніколи не досягнув би найкращих результатів і для себе, і для факультету.
Що у вас є «найкращого»? Що заважає вам віддавати цим «найкращим» речам той час і енергію, які ви хотіли б їм віддати? Можливо, на вашому шляху стоїть забагато «хороших» речей? Для багатьох людей усе відбувається саме так. Результат – тривожне відчуття, що найважливіші речі в них не на першому місці.
Годинник і компас
Наша боротьба за те, щоб найважливіші речі ставити на перше місце, завжди відбувається під знаком конфлікту між двома потужними силами, які спрямовують наш рух: між годинником і компасом. Годинник – це наші обов’язки, завдання, розклади, цілі, діяльність, із ними ми постійно маємо справу, організовуючи час. Компас – це наше бачення, цінності, принципи, місія, спрямування, наша совість, – те, що вважаємо важливим, що веде нас у житті.
Боротьба виникає тоді, коли ми усвідомлюємо конфлікт між годинником і компасом – коли те, на що ми витрачаємо час, ніяк не пов’язано з тим, що вважаємо в житті найважливішим.
Деякі люди дуже гостро відчувають цей конфлікт. Їм здається, що вони зв’язані по руках і ногах, сидять у пастці, стають заручниками ситуації і що ними, як маріонетками, керують інші люди. Що вони тільки те й роблять, що підібгують хвости, залатують діри, доганяють, підганяють – і ніколи не мають часу на те, що справді важливе. Нібито їхнє життя за них проживає хтось інший.
Для декого цей конфлікт не такий явний. Просто є відчуття, ніби вони роблять не те, що мали б робити, хотіли б робити, і взагалі не до кінця розуміють, що вони насправді роблять. Перед ними стоїть дилема. Вони почуваються винними за те, чого не роблять, аж так, що навіть не можуть діставати втіху від будь-якої своєї діяльності.
А дехто відчуває пустку. Ці люди уявили собі, що щастя – це лише і тільки професійні чи фінансові здобутки, а потім виявили, що їхній «успіх» не дає того задоволення, на яке вони чекали. Ці люди, попри