– Я ніяк не зрозумію, – питаю я, – що ти тут робиш?
– Якщо чесно, я й сама не розумію.
– Але чому саме Коннектикут?
– Ну, тут красиво й усе таке. А ще, – вона безнадійно махає рукою, – я вляпалася в скажене лайно. Але ти, мабуть, і сам здогадався?
Здогадався?
Та мабуть, що так.
– То, може, поговоримо про цю скаженість? Або про лайно? Вона зітхає.
– Знаєш, Томе, є люди, які збирають, наприклад, марки. Ну а я збираю проблеми. Не хочу про це говорити. Краще іншим разом.
– Добре. То, може, продовжимо твою тему про марки?
– Та вона й не моя. Це я десь по телевізору почула.
– А якщо без жартів. Ти тут у безпеці? Усе нормально?
– Так, звісно! У мене чудові сусіди. Ну, а про всяк випадок, – вона нахиляється й витягує з-під дивана велику бляшанку з-під кави. Усередині лежить зелений мішечок, а в ньому – пістолет. – Це «Сіг». Титанове покриття, вставки з рожевого дерева. Милий, правда?
Вона кладе його мені на долоню. Пістолет короткий і дещо квадратний, набагато важчий, ніж здається. Титан виблискує різними кольорами, і мене охоплює жах від того, як легко ця іграшка плюється смертю. Я не можу його тримати. По спині бігають мурахи.
– Я вперше тримаю зброю, – пояснюю я.
– Я виросла зі зброєю в руках. Це ще маленький.
– А тобі доводилося..?
– Стріляти? Звісно. У тирі. До речі, я непогано стріляю.
Вона кладе пістолет у бляшанку та ховає її під диваном.
– Томе, ти якось дивно на мене дивишся.
– Правда? Вибач.
Ці мені американці зі своїм потягом до зброї… Звісно, я дивно на тебе дивлюся, – бо це і є дивно.
– Ну, годі про мої проблеми. Краще поговорімо про тебе. До речі, ти подобаєшся Мерлінові.
А про мене – наскільки я знаю поведінку кролів – Мерлін просто спить і не виявляє жодних почуттів ні до кого. Мабуть, треба допивати свій бурбон і йти додому. Вона мила, але надто вже дивна. І надто побита життям. Скажена, як сказав Дон.
І цей пістолет мене хвилює. І не лише через вислів Чехова, що я прочитав на одному зі своїх улюблених літературних сайтів. Суть така: якщо ти показав у першому розділі пістолет, у третьому розділі маєш його використати.
А з іншого боку – подивіться тільки на ці ноги, що виглядають з-під спідниці. І виглядають, до речі, дедалі більше.
Вона знову нахиляє пляшку над моєю чашкою:
– Ще трохи?
Я збираюся відмовитися й сказати, що мені вже пора, що завтра повно справ, але зустрічаю її погляд. Я вже бачив такий погляд, і я чудово знаю, що він означає. (Якби тоді на мене так подивилася Аманда Вістон, може, і життя пішло б інакше.)
Саме цієї миті мій телефон трьома писками повідомляє мене про розряджену батарею.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив