– Дідько його вхопи! – злісно вилаявся старший констебль. – Це взагалі не схоже на те, що мені відомо про цю сім’ю. Хто ще був у будинку того вечора, окрім Арґайла та Ґвенди Вон, Естер Арґайл і тієї жінки, Ліндстром?
– Найстарша заміжня донька, Мері Дюррант, із чоловіком тимчасово проживали там.
– Він каліка, чи не так? Його можна не брати до уваги. Як щодо Мері Дюррант?
– Вона дуже спокійна дівчина, сер. Важко уявити, щоб вона виявила сильні емоції або… або ж убила когось.
– Прислуга? – допитувався старший констебль.
– Уся денна, сер, і всі вони пішли додому до шостої.
– Дайте гляну на години.
Комісар передав йому папери.
– Гм… так, зрозуміло. За чверть до сьомої місіс Арґайл розмовляла зі своїм чоловіком про погрози Джеко. Ґвенда Вон була присутня при частині цієї розмови. Ґвенда пішла додому відразу після сьомої. Естер Арґайл бачила матір живою за дві чи три хвилини до сьомої. Після цього місіс Арґайл ніхто не бачив до о пів на восьму, коли міс Ліндстром знайшла її тіло. Між сьомою та о пів на восьму можливостей скористатися нагодою було багато. Її могла вбити Естер, а також Ґвенда Вон після того, як вийшла з бібліотеки, й перед тим, як пішла додому. Міс Ліндстром могла вбити її, коли «знайшла тіло». Лео Арґайл був наодинці в бібліотеці з десяти по сьомій і до того часу, коли міс Ліндстром здійняла тривогу, тож міг піти до вітальні своєї дружини й убити її протягом тих двадцяти хвилин. Мері Дюррант, яка перебувала нагорі, могла спуститись і вбити матір. І… – вдумливо протягнув Фінні, – місіс Арґайл сама могла впустити когось крізь вхідні двері так само, як вона впустила Джека Арґайла (як ми гадали). Лео Арґайл говорив, що йому здалося, ніби продзеленчав дзвінок і відчинилися та зачинилися вхідні двері, проте він не був дуже точний щодо часу. Ми припустили, що то сталося тоді, коли Джеко повернувся й убив її.
– Йому не треба було дзвонити у дзвінок, – заперечив Г’юїш. – У нього був власний ключ. У всіх них був.
– Є ще один брат, так?
– Так, Майкл. Працює продавцем автомобілів у Драймуті.
– Мабуть, краще довідатися, – розмірковував старший констебль, – що він робив того вечора.
– Через два роки? – перепитав комісар Г’юїш. – Не схоже, що хтось згадав би.
– А тоді його запитували?
– На виїзді з клієнтом тестував автомобіль, як я пригадую. Тоді не було причин його підозрювати, проте він мав ключ, тож міг би прийти та вбити її.
Старший констебль зітхнув.
– Я не знаю, із чого починатимете, Г’юїше. І не знаю, чи ми колись щось дізнаємось.
– Я б і сам хотів дізнатися, хто ж її убив, – сказав Г’юїш. – Судячи з того, що мені про неї відомо, то була хороша жінка. Багато зробила для людей. Для знедолених, для різних благодійних організацій. Таку людину не повинні були б убити. Так. Хочу дізнатися.