– Варто зустрітися із місцевим лікарем. Доктор… е-е-е, здається… Макмастер. Уже на пенсії, та живе по сусідству. Він був фельдшером у притулку, тож мусить багато знати про життя в Сонячному Розі. А от чи вдасться переконати його розповісти вам хоч щось – це вже ваша справа. Гадаю, якщо він захоче, це може бути корисним. Хоча – даруйте мені мої слова – ви думаєте, що зможете здійснити те, що поліція зробить набагато простіше?
– Не знаю, – відповів Калґарі. – Напевно, ні. Проте я знаю, що треба спробувати. Так, я мушу спробувати.
Розділ п’ятий
Брови старшого констебля повільно поповзли чолом вгору, безуспішно намагаючись дотягтися до сивого волосся на його лисіючій голові. Він закотив очі на стелю, потім глянув на папери на своєму столі.
– Це в голові не вкладається! – обурився він.
Молодий чоловік, чиєю роботою було давати правильні відповіді старшому констеблю, відкарбував:
– Так, сер.
– От кашу заварили, – пробурчав майор Фінні. Він постукав пальцями по столу й запитав: – Г’юїш тут?
– Так, сер, комісар Г’юїш прибув хвилин зо п’ять тому.
– Добре, – сказав майор. – Запроси його сюди, гаразд?
Комісар Г’юїш – високий чоловік сумного вигляду – мав таку меланхолічну ауру, що ніхто й ніколи не повірив би, що він – душа дитячих вечірок, сипле жартами та на втіху маленьким хлопчикам витягує монетки з їхніх вух.
Старший констебль привітався:
– Доброго ранку, Г’юїше, наварили ми тут каші. Що ви про це думаєте?
Комісар Г’юїш важко видихнув і сів на вказаний йому стілець.
– Здається, два роки тому ми помилилися, – резюмував він. – Той хлопець… як там його ім’я…
Старший констебль зашурхотів паперами.
– Калорі… ні, Калґарі. Якийсь професор. Неуважний чолов’яга, напевно? Такі люди часто не звертають увагу на час і все таке?
Можливо, у його голосі й відчувалося прохання, але Г’юїш на це не зреагував.
Він сказав:
– Як я зрозумів, він якийсь науковець.
– То ви вважаєте, що нам варто прислухатися до того, що він говорить?
– Що ж, – почав Г’юїш, – схоже, сер Реджинальд прислухався, а я не думаю, що він міг щось упустити.
Це висловлення було присвячено генеральному прокурору.
– Ні, – неохоче погодився майор Фінні. – Якщо в цьому переконаний генеральний прокурор ГП, то, гадаю, нам залишається лише прийняти це як факт. Це означає знову відкрити справу. Ви принесли із собою потрібні дані, як я просив?
– Так, сер, приніс.
Комісар розклав усі документи на столі.
– Ви це вже переглядали? – запитав старший констебль.
– Так, сер, переглянув учора ввечері. Усе ще свіже в пам’яті. Зрештою, це було не так давно.
– Що ж, берімося, Г’юїше. Де ми?
– На початку, сер, – відповів комісар Г’юїш. – Біда в тому, бачте, що на той час не виникло жодних сумнівів.
– Ні, – погодився старший констебль. – Справа