– Ви її знаєте?
– У нашому містечку всі всіх знають, – якось аж мовби приречено сказав жебрак. – А Людка два роки тому з дому кудись зникла. Стривайте… не так швидко… Тут треба повернути. Через дві вулиці, якщо повернути, буде шлях на сільце, де живуть її батьки.
– А до лікарні – прямо?
– До лікарні – прямо.
– А куди ближче?
– Приблизно однаково. До лікарні, може, й ближче. Але туди не треба йти, повірте…
– Чому не треба? – укотре здивувався я і, не отримавши відповіді, рушив, попросивши на ходу: – Підтримайте, будь ласка.
– То ви хочете в лікарню?
Жебрак, котрий досі йшов поруч, забіг уперед і перепинив мені дорогу. Він став так близько, що я вдруге за вечір почув його гниле дихання.
– У лікарні вона помре, – забурмотів жебрак. – А може, ще й дорогою. А так хоч є якийсь шанс. Ми залишимо її біля воріт або навіть під порогом. Незабаром світанок. Батько її працює на хлібозаводі. Він рано встає. Повірте, це ліпший вихід…
«Він таки божевільний, – подумав я. – Гарненьке діло – серед ночі, з цією дівчиною на руках… І поруч з ідіотом або шизофреніком. Чорт, він, здається, збирається мене вдарити…»
– Пропустіть, будь ласка, – сказав якомога твердіше, – дорога кожна хвилина.
– Вона помре. – Навіть у темряві було видно, як блищать очі жебрака. – Треба занести її до батьків.
– У них що – є телефон? – здогадався я.
– Телефону нема. На тій вулиці ні в кого нема телефону. Але так буде ліпше.
– Для кого ліпше? – Я рушив прямо на нього.
– Для неї і для вас.
Він усе ж таки дав дорогу. Проте, пройшовши з десяток метрів, я мусив спинитися. Здивувало, що кроків не чути. Зрозумів: мій дивний проводжатий стоїть на місці. Озирнувся й побачив, що не помилився.
– Ви лишаєтесь?
Жебрак не відповів. Ми стояли мовчки так довго, що, здавалося, час зупинив свій біг. Я відчував, як терпнуть руки під тілом непритомної провідниці, котру я от-от впущу на землю. Зрештою, жебрак не витримав першим. Поволі, шарпаною ходою він несміливо наблизився.
– Я справді далі не піду, – сказав швидко, ковтаючи закінчення слів, наче боявся, що я переб’ю його.
– Тоді, може, хоч підкажете, як дістатися до лікарні? – спитав я, стримуючи лють. – Чи до найближчого телефону.
Якби не зайняті руки, я б ударив його, подумав без жодних докорів сумління.
– Телефон навряд чи працює, – сказав жебрак. – А до лікарні… На перехресті біля трьох високих старих тополь, їх ви й у цій темряві побачите, повернете праворуч. Там збоку скверик буде. Через нього навпростець – вийдете прямо до лікарні. Бувайте.
Уже минаючи мене, він спинився. Сказав, дихаючи чомусь ще важче, ніж раніше:
– Ви, я бачу, сміливий чоловік, пане майбутній суддя. І, швидше за все, моєї поради не послухаєтеся, з цього проклятого міста завтра не поїдете. Моя вам друга порада: не гуляйте хоча б пізніми вечорами. Особливо осінніми. Бо скоро прийде осінь. Прийде осінь, чуєте? Якщо ж не послухаєтесь і