– А ти не відповіла!
– Привіт! -дещо психовано кажу я. От нахаба.
– Як тебе звати? -він оперся на стіл руками та нахилився до мене.
– Ела! -я повторюю за ним і теж спираюсь на стіл.-А тебе???
– Мене, Джек! Дуже приємно Ела.
– Не можу сказати того ж! – у мені з'явилась сміливість. Цей парубок -Джек, визиває в мені дивні відчутя. В одну і ту ж секунду мені хочеться його тріснути по пиці і хочеться обійняти. Дивно. Все це дуже дивно.
– Що ти читаєш? – він хватає газету і дивиться на жовті сторінки.– Любиш музику?
– Не твоє діло! -фиркаю я і видираю газету у нього з рук.
– Мила …ти чого така агресивна?
– Мила? -я витріщила очі.– Що ти від мене хочиш?
– Ходімо на побачення!?
– Я не ходжу на побачення! Бувай! -я встаю, розвертаюсь і йду геть. Моя цікавість знову грає не на мою користь. Я повертаю голову щоб глянути де він…
– Ах! -аж підскочила. Я неочікувала що він йде поруч.-Джек, що ти хочеш? -я різко зупиняюсь, він проходить ще декілька кроків вперед. Дістає сигарету з пачки, а потім ховає її у короткий рукав, як я і думала.
– Я ж сказав, хочу піти з тобою на побачення! Звісно якщо ти зміниш своє убоге плятячко! -він протягує руку і осмикує мене за сарафон.
– Ти що знущаєшся з мене!? – Сльози набігають, я обііймаю газету, мов це щось таке рідне та необхідне мені. Я не можу навіть стояти поруч, з цим невічливим та невихованим дурнем. Тому просто біжу додому.
60 роки -були роками відкритів (продовжили це 70-80-90-ті роки).Час радикально нових, захоплюючих відкритів. І не лише у світі а й у моєму житі.
Мою розповідь перервав телефоний дзвінок онучки. Вона різко вскочила, схватила слухавку та вийшла на коридор. По розмові розумію що це її хлопець, а ще зрозуміло було те, що вони сваряться. Ела молодша розповідала, що вона зустрічається з хлопцем, що він ревнивий і що він навчається в коледжі. Але до нас він неприходив.
– Майк, не розмовляй зі мною в такому тоні! – де що на повищенних нотах каже Ела.– Я ж сказала, що я не залишу її. Мені все одно на вечірку. Що значить де саме я??? В лікарні! Ти що не чуєш мене!??? -вона пририває розмову і повертається до мене у палату.
– Все добре мила?
– Так! Ні! -вока кидає телефон на крісло, а сама сідає поруч.
– Твій хлопець знає де ти?
– Так! -промовляє вона нахиливши голову.
– А чому тоді вередує! -я посміхаюсь.
– Він невірить, що я з тобою в лікарні. Він дуже ревнивий.
– Тобі це не подобається? -мені стало цікаво.
– Ні! -тихо шепоче вона.
– То, чому ти з ним? Ти його кохаєш?
– Ні, не кохаю. Просто він… крутий, старший. Навіть не знаю.– Ела пожимає плечима.
– Донечка моя… не дозволяй чоловікам так поводитись з собою. І якщо кохання немає, дай йому про це знати. Ти така юна, в твоєму житі все попереду!