За лікарем входить онучка. Заплакана, це зрозуміло по її червоним оченнятам. Та постійному шморганю. Вона підбігає до мене та обіймає.
– Бабусю, я так налякалась!!!! -шепоче вона.
– Все добре… тепер все добре.– Я обіймаю її. Моя рідна. Моя кровиночка. -Лікаре, що трапилось? -запитую я.
– У вас Серцевий напад – важкий патологічний стан, обумовлений нестачею кровопостачання серцевого м'яза, а також розвитком ішемії і некрозу (відмирання) ділянки цього м'яза. Некроз серцевого м'яза – це інфаркт міокарда. У першу годину від початку нападу може наступити так звана раптова серцева, або коронарна смерть. Минуло дві години і Ваш стан полібшився. Але я Вас залишу на стаціонарі на неділю. Зробимо всі аналізи. Провіремо. Щоб це неповторилось. Ела молодша ти можеш йти додому. Ти молодець. Все зробила вчасно.
– Ні… я б хотіла залишитись поруч! – відповідає вона. Її оченята забігали. І я вирішила допомогти.
– Докторе, нехай побуде зі мною.– Я тримаю її двома руками, я відчула як вона почала нервувати. Промовивши підморгую йому. Щоб онучка не бачила.
– Ну добре! – посміхається він.– Але Ела… незабувай твоїй бабусі потрібен відпочинок.
Я дивлюсь на онуку. В її оченятах блестят сльозинки. Моя мила.
– Золотце моє, все добре! -вона опускає голову і сльози біжать по її смуглявим щічкам.– Ти мене чуєш? – вона непромовши ні слова скидає обувку. Я знаю, що саме вона хоче. Тому одразу посуваюсь. Ела лягає поруч. Так було з самого дитинства. Чи то темрява, чи гроза, вона завжди прибігала до нас з Джеком у спальну кімнату та лягала поруч. Поруч з нами вона відчувала себе захищеною. А ми були і не проти.
– Я думала, що втрачу тебе! -всхлипує вона.
– Ела ти ж розумієш, що я теж невічна!?І моя смерть це невід'ємна частина життя. Всі ми народжуємось і всі ми помремо. У кожного своя доля. Своє життя. Моє життя було неймовірним. Тому… навіть якщо це трапиться, ти повина бути сильною і прийняти це.
– Не хочу це чути! -бурчить вона. Така смішна. – Розкажи мені будь ласка краще за дідуся!
– Що саме ти хочеш почути?
– Як ви познайомились! Як він тебе врятував! -після цих слів вона прижимається сильніше. Я посміхаюсь.
– Мила, ти чула цю історію міліон разів! – її кучеряве волося розкинуте по моєму пличі, тому я рукою поправляючи скидую його на бік. Та прибираю деякі пасма з обличчя онуки.
– Ну… розкажи! -…ох… як їй можна відмовити?
– Наша перша зустріч відбулась недільного ранку 13.06.1958 року. Мій день розпочався як звичайно. Я прокинулась, одразу прочитала ранкову молитву. Побігла до ваної кімнати причипурилась: вмилась, почистила зуби, розчисала кудряве волося та зібрала в легку косичку. Одягла Блідно-жовте пляття. Воно схоже було на нічну