Знищ мене. Тагере Мафі

не пропускати звук. Якщо я чую цю агонію, то вона нездоланна. Щоночі в цій будівлі лунають інші звуки, яких я не чую. Щоночі я думаю, хто наступний, може, я.

      – Ти не божевільна.

      Я підвожу погляд. Він виструнчився, його очі зосереджені та ясні, дарма що пелена пітьми накриває нас. Він глибоко вдихає.

      – Я думав, тут усі божевільні, – продовжує він. – Думав, що вони зачинили мене з психами.

      Я рвучко хапаю кисню.

      – Дивно. Я теж так думала.

      1

      2

      3 секунди минає.

      Він усміхається так широко, так радісно, так щиро, що моє тіло здригається, немов від несподіваного гуркоту грому. Я не бачила усмішки 265 днів.

      Адам підводиться.

      Я простягаю йому ковдру.

      Він бере її лише для того, щоб щільніше загорнути нею моє тіло, і щось несподівано клекоче в моїх грудях. Легені прохромлені, вони стискаються, і я вирішую зовсім не рухатися, доки він говорить.

      – Щось не так?

      Мої батьки перестали торкатися мене, коли я навчилася повзати. Я змушувала своїх однокласників ридати, лише взявши їх за руку. Учителі відсаджували мене окремо, щоб я не кривдила інших дітей. У мене ніколи не було жодного друга. Я ніколи не знала тепла материнських обіймів. Я ніколи не відчувала батьківського поцілунку. Я не божевільна.

      – Нічого.

      Ще п’ять секунд.

      – Можна сісти коло тебе?

      – Це було б чудово.

      – Ні, – я знову дивлюся на стіну.

      Він стискає й розтискає щелепу. Проводить рукою по волоссю, і я вперше помічаю, що він без сорочки. У цій кімнаті так темно, що я можу розрізнити лише обриси й контури його силуету; місяць освітлює простір камери через маленьке віконце, я бачу, як з кожним рухом напружуються м’язи його рук, і мене несподівано обсипає жаром. Полум’я проходить моєю шкірою, вогонь вибухає в шлунку. Кожна риса його тіла наповнена силою, кожна поверхня якимось чином світиться в темряві. За свої сімнадцять років я ніколи не бачила нікого подібного. У сімнадцять років я ніколи не говорила з хлопцем свого віку. Тому що я монстр.

      Я заплющую очі й змушую себе заспокоїтися.

      Чую скрип його ліжка, стогін пружин, коли він сідає. Опускаю очі й роздивляюся підлогу.

      – Ти, напевно, замерз.

      – Ні, – він надсадно зітхає. – Насправді я палаю.

      Я схоплююся так швидко, що ковдри падають на підлогу.

      – Ти хворий?

      Я роздивляюся його обличчя, намагаючись помітити сліди лихоманки, але не підходжу ближче.

      – Відчуваєш запаморочення? Суглоби ломить?

      Намагаюся пригадати свої симптоми. Я тиждень була прикута до ліжка. Могла лише доповзти до їжі та впасти в неї обличчям. Навіть не знаю, як мені вдалося вижити.

      – Як тебе звати? Він питав уже тричі.

      – Ти можеш бути хворим, – це все, що я можу сказати.

      – Я не хворий. Мені просто спекотно. Я не звик спати одягненим.

      У моєму шлунку спалахують метелики. Сором несподівано пече мою плоть. Я не знаю, куди дивитися.

      Глибоке зітхання.

      – Учора