Мої очі починають звикати до цієї штучної ночі. Пальці намацують шлях через шорсткі коридори, а однокамерник не промовляє ні слова. Я майже пишаюся ним. Він приблизно на фут вищий за мене, його тіло міцне, тверде, м’язисте й струнке, як і має бути в когось мого віку. Світ ще не зламав його. Отака неусвідомлена свобода.
– Що…
Я трохи сильніше тягну його за сорочку, щоб утримати від зайвих розмов. Ми ще не пройшли коридор. Почуваюся дивно, немов захищаю його, цю людину, яка, напевно, може подужати мене двома пальцями. Він поки що не розуміє, що легковажність робить його вразливим. Він не усвідомлює, що вони можуть убити його без причини.
Я вирішила не боятися його. Я вирішила, що його вчинки більше дивацтво, ніж справжня загроза.
Можливо, я хочу мати друга.
Ще шість футів – і стіна стає не шорсткою, а гладенькою, і ми повертаємо праворуч. Два фути вільного простору, доки ми сягаємо дерев’яних дверей зі зламаною ручкою, з яких стирчить купа скалок. Перечекаємо три удари серця, щоб упевнитися, що ми самі. Один фут уперед до внутрішніх дверей. Один обережний оберт на місці, без мети, просто, щоб зорієнтуватися.
– Сюди, – шепочу я.
Я тягну його повз ряди душів і нишпорю по підлозі, щоб знайти шматочок мила біля стоків. Я знаходжу два шматки, один вдвічі більший за другий.
– Простягни руку, – говорю я в темряву. – Воно слизьке.
Не впусти. Мила небагато, сьогодні нам пощастило.
Кілька секунд він нічого не відповідає, і я починаю хвилюватися.
– Ти ще тут? – мені спадає на думку: а раптом це пастка? Такий план. Раптом його прислали вбити мене в мороці цього тісного закутка? Я ніколи насправді не знала, що вони збираються робити зі мною в дурці, я не знала, чи ізолювати мене для них достатньо, але я завжди припускала, що вони будь-якої миті можуть мене прикінчити. Це здається дуже ймовірним.
Не можу сказати, що я на це не заслуговую.
Я тут за те, чого ніколи не хотіла скоїти, але, здається, нікого не турбує, що то був нещасний випадок.
Я не чую, щоб десь лилася вода з душу, і моє серце завмерло. Тут рідко буває людно, але зазвичай хоч хтось та є, один чи двоє. Я зробила висновок, що мешканці моєї дурки або справді божевільні й не можуть дійти до душу, або їм плювати на власну гігієну.
Я важко ковтаю слину.
– Як тебе звати? – його голос розколює повітря й припиняє мій потік свідомості. Я чую, що він дихає набагато ближче, ніж був до цього. Моє серце шаленіє; не знаю чому, але я просто не можу це контролювати.
– Чому ти не скажеш свого імені?
– Твоя долоня розкрита? – запитую я. У роті пересохло, а голос хрипкий.
Він обережно подається вперед, і я майже боюся дихати. Його пальці тягнуться по зношеній тканині одягу, який мені ніколи не належав, і мені вдається видихнути. Доки