Нас із кузиною підхопив нестримний людський потік, потягнув у напрямку храму. Я вперше піднялася тими сходами, пройшла крізь старовинні масивні двері. Приміщення не розчарувало. Світлий простір, непоказна велич. Хотілося роздивитися, відчути цю особливу атмосферу. Але біля вівтаря стояли вони. А я не мала бажання спостерігати, як на небесах реєструється їхній шлюб.
Круті ґвинтові сходи однієї з башт вивели мене на оглядовий майданчик. І нехай краєвид з Ельжбетки якоюсь мірою поступався краєвиду з ратуші і його псувала цибата телевежа, від побаченого перехоплювало подих.
Раптом на сходах почулися чиїсь кроки.
– Не плач, бо випадуть війки, – почула я засторогу, яку любила повторювати в моєму дитинстві мама. На мене, посміхаючись, дивився хлопець у джинсовому костюмі, якого я бачила вчора біля костелу.
– Я не плачу.
– То що ти тут робиш?
– А ти?
Він підняв угору фотоапарат.
– Я працюю. Фотографом. На цьому весіллі.
– То чому ти тут, а не там? – якомога уїдливіше поцікавилась я.
– Маю помічника.
– Чудово. – Я розвернулася, аби піти. Не мала зараз ані сил, ані бажання на порожні теревені.
– То що ти тут робила? – кинув він мені навздогін. – Нудьгувала чи ховалася?
Оминаючи його, я швидко попрямувала до сходів. Але прохід був занадто тісним, щоб пройти, заховавши погляд.
Я повернулася до храму саме вчасно, уникнувши церемонії вітання, коли гості по черзі підходять і цілують наречених у щоку. Вінчання завершилось. Молодята виходили з церкви. Я стала в кінці процесії, хоча Катерина і шикала на мене, махаючи рукою: «Йди до нас».
На сходах перед храмом молодих обсипали пелюстками троянд і зерном. Я чула захоплені вигуки, оплески, бачила спалахи фотокамер. Розгледіла у натовпі хлопця в джинсовому костюмі. Він ховав обличчя за професійною камерою.
Біля лімузина Ігор з Вітою про щось емоційно говорили, перебиваючи одне одного. Показували комусь свої обручки. А мені пригадався випадок, який стався зі мною минулоріч. Ми з Катериною блукали вуличними виставками, роздивляючись крам. Я цікавилася виробами з бісеру, кузина вибирала нову вишиванку. Несподівано мене покликав незнайомий юнак:
– Дівчино, добридень! Ви можете мені допомогти? Я вибираю подарунок для своєї подруги. Але не знаю її розміру.
На ятці вуличного торговця сяяли металевим блиском срібні прикраси.
– А що потрібно?
Побачивши, що я зупинилася, він полегшено зітхнув.
– Ви з нею схожі фігурами. Поміряйте це колечко, – на його долоні лежав мініатюрний перстеник. – А я подивлюсь, чи підійде.
Я погодилась допомогти. І пізніше отримала від кузини прочуханку: «Тю, дурна. Навіщо спілкуєшся з незнайомими людьми? Може, це злодій? Я взагалі чула, що не можна міряти