– Я покличу того, хто знає, як тобі допомогти.
Озирнувшись і побачивши дівчинку, вона розізлилася:
– Геть звідси!
Не було потреби двічі повторювати. Дівча чкурнуло в сіни. Наздогнавши перелякану дитину, яка, втікаючи, перечепилася ногою об баняк, жінка промовила:
– Я скоро повернуся. Декого приведу. А ти пообіцяй, що не підеш до своєї мамки, навіть якщо вона тебе кликатиме, – суворо наказала вона.
– Мами не стане? – запитало дівча.
– І тебе не стане, якщо до неї підійдеш, – протягло мовила вона. – Твоя мама дуже заразна.
Жінка пішла, замкнувши за собою двері. Дівчинка повернулася на своє місце біля грубки. Схлипуючи, розтирала по обличчю сльози.
– Маринко, доню! Йди до мене!
Почувши слабкий голос матері, вона запанікувала. Кілька хвилин сиділа нерухомо, а потім, підвівшись, навшпиньках наблизилась до дверей її спальні. Якийсь час тупцювала на порозі, не наважуючись підійти до ліжка хворої. Перевертаючись з одного боку на інший, її мати охала і стогнала, благаючи:
– Йди, доню, йди.
Не витримавши її зойків, дівчинка покірно пішла вперед. Але біля самого ліжка вклякла.
– Не бійся. Дай мені руку.
Уважно дивлячись на червоне і спітніле обличчя матері, розставлені на маленькому столику слоїки з тьмяними настоями, вона не рухалась.
– Дай мені руку! – втрачаючи терпець, різко кинула жінка. Побачивши, що налякала дитину, змінила тон: – Люба, мені сильно болить. Ти ж не хочеш, щоб твоїй мамі боліло?
– Не хочу, – співчуття і жаль витіснили з її свідомості страх. Дівчинка, вже не вагаючись, подала матері праву руку.
Та заплющила очі і почала легенько погойдуватись, усе сильніше стискаючи обома руками її долоню.
– Мам, відпусти, – попросила Марина.
Мати нічого не відповіла. З вуст дівчинки вирвався здушений зойк. Вона пручалася, намагаючись вирватися. Але сил не вистачало.
– Мамо, мені боляче! – плакала мала. У відповідь жінка просто сміялася. Її регіт розходився поміж стін луною.
Сили покинули дівчинку. Вона опустилася на коліна. За кілька секунд материні руки розімкнулися, звільняючи її долоню.
– Мамо, мамо, що це було? – віддихавшись, перелякано запитала Марина.
Відповіддю їй стала тиша, яка інколи буває страшнішою за будь-які крики. Перед тим як кинутись тікати, дівчинка встигла побачити обличчя матері. Та нерухомо лежала, дивлячись у стелю. Широко розплющеними, застиглими очима.
У дверях Марина зіштовхнулася із сусідкою. Позаду неї йшло двоє дужих череватих чоловіків і старезна баба в грубій коричневій хустці.
– Що ти тут робиш? – гаркнула сусідка і, не чекаючи відповіді, кинулася до ліжка. Оглянувши матір дівчинки, вилаялась. – Ти її торкалася?
– Ні, – перелякано прошепотіла дитина. – Коли я прийшла, вона спала.
«Ага», – іронічно посміхнулася та, що мало означати: «Так я тобі й повірила».
– Ідіть