Віктор сів до столика, на якому стояв телефон, набрав номер власкора.
– Слухаю? – пролунав жіночий голос. – Кого вам?
– Миколу Олександровича можна? – запитав Віктор.
– А хто дзвонить? – запитав жіночий голос.
– Це з газети… зі «Столичної»… – відповів Віктор, відчуваючи напругу в жіночому голосі.
– Як вас звуть? – запитав голос.
Щось тут було не так, і Віктор, відчувши дрож у руці, опустив рурку на місце.
– Кави! – підказав він сам собі. – Треба напитися кави.
Одягнувшись і хлюпнувши собі в обличчя дві пригорщі холодної води, він спустився до готельного бару. Підійшов до стійки, замовив подвійну половинку кави.
– Сідайте, я вам принесу, – сказав бармен.
Віктор вибрав місце у кутку бару, сів на м’який і широкий велюровий пуфик перед столиком зі скляною стільницею. Рука потяглася до важкої попільниці, теж із литого скла. Він задумливо покрутив її.
У барі було тихо.
Підійшов бармен, поставив на столик філіжаночку з кавою.
– Ще щось? – запитав він.
– Ні. Спасибі. – Віктор кивнув, потім підвів голову і пильно подивився на бармена. – Скажіть, будь ласка, а що це за стрілянина була уранці?
Бармен стенув плечима.
– Начебто валютну вбили… Очевидно, когось скривдила.
Кава трохи гірчила, але її доброчинний вплив Віктор відчув майже відразу. Зникло відчуття дрожу в пальцях і сповільнилися якісь нервові струми в голові. До Віктора повернувся спокій. Він зібрався з думками.
– Нічого страшного не сталося, – почув він власну думку, що звучала настільки впевнено, що не вірити їй було неможливо. – Це просто життя. Звичайне життя. Треба просто подзвонити головному й спитати, що робити.
Віктор допив каву, розрахувався, а тоді піднявся у свій номер і потелефонував до Києва.
– У вас зворотний квиток на сьогодні, – спокійно сказав Ігор Львович. – Ото й повертайтесь. Продовжите займатися Києвом, а з провінцією доки почекаємо…
Вже зайнявши своє місце в купе, Віктор розгорнув куплений на вокзалі свіжий номер «Вечірнього Харкова». Переглядаючи його, він наштовхнувся на розділ кримінальної хроніки, у якому дрібним кеглем перераховувалися свіжі злочини. Під рубрикою «Убивства» Віктор прочитав: «Учора біля п’ятої години вечора у своїй квартирі невідомі застрелили власного кореспондента «Столичних вістей» Миколу Агнівцева».
Вікторові стало моторошно. Він опустив розкриту газету на коліна. Поїзд зненацька смикнувся і газета впала на підлогу.
13
Підіймаючись уранці до себе, Віктор зіштовхнувся з дільничним міліціонером.
– Доброго ранку! – зрадів Сергій Фішбейн-Степаненко. – Щось ви блідий…
– Як Мишко? – запитав Віктор зацькованим голосом.
– Усе в порядку! – усміхнувся дільничний. – Звичайно, нудьгував без хазяїна. Там у вас у морозильнику риба закінчується…
– Красно дякую! – Віктор спробував удячно