– Сподіваюся, я не завадив? – чемно спитав френолог, котрий невтомно служив істині. – Я тут подумав, що ви, мабуть, знайдете хвилинку для недооціненої науки про шишки людського черепа…
– Ось що, – роздратувався Томмі Гантер, – у мене шишок немає, а у вас вони зараз будуть!..
Гардкасл стримав товариша, але всі секунду-другу дивилися не в дворик, а в кімнату.
Тоді це і сталося. Першим відгукнувся все той же рухливий Томмі, цього разу – не дарма. Ніхто ще нічого не допетрав, Гардкасл ще не згадав, що залишив рубін на широкій перемичці, а Гантер уже стрибнув спритно, як кішка, нахилився між колонами й ошелешив дворик зойком:
– Спіймав!
Але якоїсь миті, перед самим його криком, всі побачили те, що трапилося. Через одну колону вислизнула рука кольору бронзи або старого золота і зникла відразу ж, немов язичок мурахоїда. Однак рубін вона злизала.
На каменях перемички нічого не виблискувало в слабкому світлі сутінків.
– Спіймав, – повторив, відсапуючись, Томмі Гантер. – Важко його тримати. Зайдіть же спереду, допоможіть!
Чоловіки послухалися – хто кинувся до драбини, хто перестрибнув через низьку стіну. Й усі, в тому числі й пан Фрозо, оточили Вчителя, котрого Томмі тримав за комір однією рукою і струшував час від часу, не зважаючи на прерогативи провидця.
– Ну, тепер не вирветься, – тішився герой дня. – Обшукайте його, камінь десь має бути.
Через сорок п’ять хвилин Гантер і Гардкасл уже не так бездоганно виглядали. Як і раніше, вони відійшли вбік і поглянули один на одного.
– Ви хоча б щось тямите? – спитав Гардкасл. – Дивовижна таємниця…
– Яка таємниця! – зойкнув Гантер. – Ми ж усі його бачили.
– Атож, – погодився Гардкасл, – але ми не бачили, щоб він поклав або відкинув рубін. Чому ж нічого не знайшли?
– Десь та штукенція лежить, – закопилив губу Гантер. – Треба трохи краще оглянути фонтан.
– Рибок я не патрав, – сказав Гардкасл, встромляючи монокль. – Вам згадався перстень Полікрата?
Оглянувши в монокль кругле обличчя, він переконався, що його співрозмовнику не спали на гадку паралелі з грецької міфології.
– Може, він його проковтнув, – припустив Гантер.
– Випатраємо Вчителя? – запропонував Гардкасл. – А ось і наш господар.
– Як це все неприємно, – промовив лорд Маунтіґл, крутячи сивий вус тремтячою рукою. – Крадіжка, в моєму власному домі!.. Ніяк не розберу, що він белькоче. Ходімо, може, ви збагнете.
Вони повернулися в залу. Гантер ішов останнім, і патер Браун, котрий швендяв двориком, звернувся до нього.
– Ну і дужі же ви! – весело сказав священик. – Тримали його однією рукою, а він також не зі слабаків. Я це відчув, коли ми пустили в хід вісім рук, як ці божества.
Балакаючи, вони обійшли дворик зо два рази й увійшли в залу, де сидів уже сам Учитель у ролі бранця, але з виглядом величного царя.
Справді, збагнути його було нелегко. Промовляв