Для підтримки програми негації в українському суспільстві партії розгорнули активну пропагандистську діяльність. Виступи представників УНДО в парламенті й поза ним часто спрямовувались проти держави. На вічах, з’їздах і нарадах ухвалювали протести щодо політики держави, висловлюючи водночас довіру тактиці УПР і ЦК УНДО. У суспільстві підтримували думку, що українці в Польщі покривджені.[154] Антидержавні настрої мас виявилися на початку листопада 1928 р. у Львові та у Східній Галичині. Урочисті святкування 10-ї річниці утворення ЗУНР, у яких члени УНДО брали активну участь, було використано для пропаганди ідеї боротьби за незалежність.[155]
З одного боку, УНДО ставило за мету розвинути легальний український суспільно-господарський сектор у Польщі, з другого – не визнавали за останнього права на Західну Україну. ІІІ з’їзд УНДО, що відбувся 24 грудня 1928 р., підтримав політичну лінію ЦК, проведену в період від останнього з’їзду 1926 р. Перебіг нарад мав спокійний, конструктивний характер. Партійна преса в коментарях наголосила, що не було висловлено жодного закиду керівництву партії. За успіх визнано виборення поважної кількості мандатів на виборах до органів місцевого самоврядування 1927 р. і до парламенту 1928 року.[156]
У перший день з’їзду відбулися вибори керівництва УНДО і партійного суду. Головою УНДО залишився Д. Левицький, його заступниками обрали В. Мудрого, о. Л. Куницького, Г. Тершаковця, В. Целевича, С. Хруцького. У ЦК не знайшлося місця діячам, які відповідали за політику порозуміння з урядом, а також двом учасникам рауту в львівські воєводи 4 вересня 1927 р. – Д. Лопатинському і А. Говиковичу. Не обрано також В. Охримовича. Усунення цих діячів із ЦК УНДО свідчило, що партія відкидала можливість порозумітися з урядом. А наявність у ЦК осіб, близьких часописові «Новий час» (напр. О. Боднаровича), і вибір генеральним секретарем Л. Макарушку зміцнили радикальну групу на чолі з Д. Палієвим.[157]
III Народний з’їзд підтримав програму, ухвалену 1926 р., а також затвердив низку резолюцій у політичних, економічних, організаційних, культурно-освітніх і самоврядних справах. Новий елемент в ухвалених резолюціях – критика діяльності наддніпрянської (петлюрівської) еміграції. Народний з’їзд акцентував на потребі боротися за українське шкільництво, зобов’язав парламентарів від партії висвітлювати на міжнародній арені стан українського шкільництва в Польщі.[158]
З’їзд