Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі. Литагент «Фолио»

контексту міжвоєнної доби. У Західній Україні емігранти позиціонували себе як наддніпрянські українці, однак більшість, унаслідок наддніпрянсько-галицьких суперечностей, намагалася оселитися на Волині. Економічні труднощі, обмеження у свободі пересування, проблеми адаптації, утиски з боку влади, внутрішні суперечності ускладнювали непросте життя наддніпрянців. Однак, оселяючись на території західноукраїнських земель, вони опинялися серед україномовного середовища, а у випадку Волині – ще й православних віруючих, що знімало гостроту психологічної адаптації та інтеграції в суспільно-громадське життя. Цьому сприяли як допомога місцевого населення, так і різні форми самоорганізації. Наддніпрянські емігранти долучилися до створення низки громадських, культурно-освітніх, релігійних, мистецьких організацій, що засвідчує їхній внесок у розбудову політичної системи Другої Речі Посполитої. Пошук моделей конструктивного розвитку українсько-польських відносин змушував частину з них іти на компроміс з владою. Водночас емігранти ніколи не відмовлялися від ідеї Української держави, послідовно займаючи антибільшовицьку позицію.

      Ігор Соляр

      Між ідеями негації польської держави і здобуття автономії

      Ідея автономії як тактичний засіб

      Новий міжнародно-правовий статус Східної Галичини після 14 березня 1923 р. поглибив суперечності у національно-державницькому таборі Західної України. Українські політичні партії переглянули свої програми, щоб модифікувати ідеологію до нових внутрішньополітичних та міжнародних обставин. Найвиразніше ці процеси виявились в Українській народно-трудовій партії (УНТП). На засіданнях Народного комітету партії (березень – травень 1923 p.), а також на сторінках преси розгорнулася жвава дискусія щодо подальшої тактики УНТП.[119]

      Першу апробацію нова політична лінія партії отримала на засіданні Народного комітету 19 квітня 1923 р. В. Охримович, виступаючи з рефератом про лінію УНТП, наголосив: «Засоби легальної боротьби можуть бути ріжні – парляментарні і позапарляментарні».[120] У третьому рефераті «Відношення до поляків» д-р А. Говикович розділив цю тему на кілька питань. Щодо Польщі як держави, то її, вважав він, потрібно «втягати в такі комбінації, які могли б її значно ослабити, а тим самим нас зміцнити». У ставленні до польських партій обрано позицію, що уможливлювала б співпрацю з окремими з них у відповідний момент для розпаду єдиного польського фронту. На той час це була партія «Визволення», яка не мала впливу в Галичині, але могла допомогти у боротьбі з «П’ястом». Окрім того, А. Говикович підтримав створення спільної комісії з Українською парламентською репрезентацією для вироблення проекту автономії. Розуміючи, що Сейм не сприйме цю пропозицію, він пропонував вийти зі стану пасивності й стати на шлях легальної боротьби «чи то через громадську самоуправу, поширення язикових прав і т.».[121] Обговорення цих рефератів засвідчило, що з багатьох питань тактики керівництво