Лютеція. Юрій Винничук. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Юрій Винничук
Издательство: Фолио
Серия:
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2018
isbn: 978-966-03-7922-0
Скачать книгу
У сауні допишеш. Там є стіл. Гарна компанія. Зараз приїдуть Кривий, Додік і Ліпа. Там почуєш ше не таке. Но я тебе предупредив: ніяких імен. Поняв?… Руку не міняєм». Я наливаю.

      І зараз я знову наливаю, а Мохо ще далеко не такий крутий, і на шиї нема ще в нього поважного золотого ланцюга, а на руках – жодного татуювання, бо з’явиться воно щойно за рік, коли він загримить до цюпи. А потім відкриє приватний громадський туалет і вручить мені «Почесний квиток постійного клієнта» з підписом «Мохо». На касі сидітиме його тестьова й чемно запитуватиме кожного клієнта: «Вам газетку чи журнальчик?»

      А десь всередині 90-х я побачу, як біля входу до оперного театру зупиняється такий типовий стрижений під нуль курдупель, убраний у дорогий костюм при краватці. У театрі в цей час почалася урочистість. Він зупиняється, його охоронці теж. Йому тицяють великий букет. Він повинен вийти з ним на сцену, комусь вручити й виголосити привітання. «Сдєлайтє звйоздочку», – накаже він охоронцям. Один вийде вперед, за ним по краях ще двоє. Бос посередині. Ззаду знову двоє охоронців. У такому порядку вони зайдуть у хол. І тут у його поле зору потраплю я. «Юрік! Ти шо там? Ти шо нє в залє?» Ну, як по-правді, то мені те, що в залі, нафіг не потрібне. Я, якщо що, прийшов на фуршет. Але ж не буду я казати Борі про справжню причину своєї появи. «Та от, чекаю дівчину, а вона запізнюється». – «Забєй. Я тєбя с другой пазнакомлю. Там шо – далєко до фінала?» – «Та ще, мабуть, з годину». – «О, блін. Ну, тада айда в буфет». І я теж потраплю в центр «звйоздочки». Так ото під конвоєм зайдемо в буфет. Боря замовить коньяк – «самий дарагой». Найдорожчим виявиться вірменський. Охоронці стоятимуть збоку. Один із них візьме пляшку коньяку в буфеті, розрахується й наллє нам по келихах. «Ну, давай, братан, – скаже Боря, і ми цокнемося. – Слишал про Моха?» – «Нє». – «Ти же с нім пєрєганял машину для Дірєктара?» – «Ну». – «Сиграл в жмуркі твой Мохо». – «Та йди»?! – «Застрєлілі в Руминіі». – «Шкода». – «Ніхєра нє шкада. Гавно он бил. У мєня к тєбє дєло. Я тут антікварний магазінчік рєшил аткрить. Ти там шота сєчьош в іконах, картінах?» – «Картини й ікони крадені?» – «Ну, яснає дєла. Тока я іх виставлять нє буду. В магазінє всьо будєт чікі-чікі. Всьо нармал. А для асобєнних клієнтав есклю… екс… ета…» – «Ексклюзив?» – «Да, імєнна. Ти понял? Карочє, Юрік, – нахилиться до мене, – щяс я паздравлю, хуйо-майо… а патом паєдєм ка мнє, я тє’ пакажу, шо у мєня єсть». – «А фуршет!» – «Да похєр той фуршет. Бляха, да я тє’ такой фуршет устрою, шо ти всє фуршети за всю сваю жизнь забудєш. Ото, блін, загнул – фуршет! Калбаси нє відєл с памідорамі? Я счяс арганізую, нам прівєзут любе. Асєтріну, амарав, устріц… марской стол будєт». – «Та тут ще дівчина повинна прийти…» – брехатиму я. – «І дєвачкі будут. Забєй. – Кивне до одного з охоронців. – Іді пасматрі, шо там. Долга ані будут гавно калатіть?… Відіш, Юрік, пріходітся вот так панти ганять. Ізображать крутого бізнесмена. Так мала таво, я ішо п’ятсот баксав пажертвавал на ета мєрапріятіє. А помніш – билі врємєна, када ми с табой бутилкі