– Як я тебе розумію, – зітхаю, відчуваючи, як у мені прокидається щось схоже на совість, точніше, хирлявий зародок совісті, коли я усвідомлюю, що вона розмовляла зі мною.
– Я не можу досі второпати, навіщо він це зробив, – зітхає вона скрушно і глибоко затягується. – От навіщо було мене так принижувати?
А я починаю роздумувати, як так вийшло між нами? Можливо, тому, що вона раніше ніколи мені не телефонувала, а я не навчився розпізнавати її голос із телефону? Я колись повідомив їй свій номер, а вона похапцем записала двох Юрків поруч. Може, не тільки імена, а й голоси однакові. У мене була дівчина, голос якої я постійно плутав з голосом її мами. Вони цим тішилися і не раз мене розігрували. Чи можу я себе вважати винним? Я цмулю вино, а моя совість знову влягається спати, їй так найзручніше – у такому стані тихомирної дрімоти. Я підливаю Лілі вина, і вона зиркає на мене з вдячністю, радіючи, що в неї є я, справжній друг, такий, що ніколи не підведе, такий, якому не треба нічого довго розжовувати, на якого завше можна покластися у вирішальну хвилину. Кому ж, як не мені, можна довірити всі свої проблеми, смутки і болі?
– Як добре, що ми з тобою не закрутили наш роман на довше, – каже вона. – Зараз ми б, можливо, уже й не вітались.
– Так, звичайно, – з готовністю погоджуюсь я. – Принаймні ти не зможеш ніколи сказати, що я розбив тобі серце.
– Серце… – вона гірко всміхається. – Моє серце розбите давно, і гірше вже бути не може. І знаєш, що я тобі пораджу: ніколи не закохуйся. Ніколи-ніколи. Просто думай, що це кохання, але відразу піддавай сумнівам. Тоді значно легше буде розчаровуватися. Ти ж розчаровувався в житті? – Я кивнув. – Ну, от. Бо кохання – це лише пристрасть, порив душ і тіл, короткочасний вибух почуттів. А пристрасть недовговічна, вона вся в білому цвіті, як весна, після якої настає щедре на тепло літо, приходить призвичаєння, розуміння з півслова чи хвилеве роздратування з півслова – не має значення… головне, що двоє тіл і душ пристосовуються, як дві детальки одного механізму… хоча механізми часто щось заклинює… І оце ЩОСЬ – відіграє пізніше важливу роль… На нього спочатку ніхто не звертає уваги, але воно сидить у комусь із них і муляє… воно мучить і робить усе, аби двоє тіл і душ починали поступово віддалятися… А потім настає осінь, і все осипається… усе марніє, жовкне, скручується, стає таким буденним і одноманітним… Усе байдужіє… А коли настає зима, то тільки притрусить снігом, і нічого не залишається… навіть слідів тієї пристрасті… Я вже пережила дві такі зими, і не певна, що подолаю