Людьми вони, ті Мазуревичі, були дивакуватими, жили хоча й заможно, та якось відлюдькувато. Старий Зосима був не з тутешніх, а з’явився в селі ще замолоду, прийшов при грошах, викупив добрий шмат землі, вибудував затишну, велику хату, та господині приводити до неї не поспішав, чи то кохання чекав великого, чи хто його вже там знає. І дівок у селі вродливих удосталь, і таких, що мали за собою посагу не порожні скрині, та ні, до жодної сватів не засилав, міг тільки з удовицею котрою впасти в любощі, та й то так, на короткий час, або ж до міста їздив, де, балакали, була в нього заміжня полюбовниця, а вже чи правда так було, того ніхто не знав. Отак, ходили селом чутки та пересуди, а воно ж ті пересуди, то така річ, що можеш почути про себе такого, чого з тобою в житті не було. І так дожив Мазуревич той мало не до п’ятдесяти років, похмурий, відлюдькуватий одинак, з густими, насупленими завжди чорними бровами, що нависали кошлато на його очі, колючі, непривітні очі бруднувато-сірого кольору. Ні рідні в нього не було, ні дітей, жив як тая бур’янина, а потім поїхав кудись на місяць і повернувся не сам, а привіз із собою гарненьку таку, круглолицю молодичку з очима блакитними, як те полудневе небо, тільки вже дуже сумовитою вона видавалася й за високий тин мазуревичого подвір’я рідко коли виходила, а як виходила, то тільки разом з ним. І як допитливі баби не намагалися довідатися, хто вона та що, та звідки, Мазуревич мов води в рот набрав, а та Оксана його взагалі на мову не вдавалася. Тільки того, що Оксаною її кличуть, і знали. А через рік обродилася вона хлопчиком, та померло швидко дитя, за ним ще трійко діточок породжувалося та помирало, і тільки п’яте дитя, той Улас, полишився живим у старого Зосими.
Довгий час ніхто не відав у селі, як вживається Мазуревич з тією мовчазною своєю, мов німою, Оксаною. Тин високий, хата велика, а тиша завжди на обійсті панує така, що й не ясно, чи там люди живі є. І тільки якось, і то випадково, уночі, покійний уже дядько Бондар довідався про те, що Мазуревич побиває молоду свою дружину. То було років за два, як привіз він її до Заруддя, і нещодавно вона втратила друге дитя. Казав він, дядько Бондар, що йшов за опівніч до кума готуватися порося колоти. Та ще не дійшов до тину Мазуревичів, як раптом кинулася йому під ноги бліда тінь, і жіночий глухуватий голос пролунав поряд:
– Дядьку, рятуйте мене!
Бондар нахилився.
– Хто ти, дитино? І що трапилося?
– Оксана я, Мазуренчиха, – прошелестіло у відповідь, і Бондар здригнувся, зачувши, хто прохає у нього допомоги.
А вона якось стрепенулася вся, підвелася, охопила білими руками брудні, запилені його ноги в куцих, старих, латаних-перелатаних штанях і зашепотіла так гаряче та швидко, що він ледь її зрозумів.
– Рятуйте,