Тоді він дізнався, що дружина його не кохає.
Тітка Ярина знову штурхнула його в бік, і Олекса наче отямився.
– Олексо, не спи! Маєш земельки кинути.
Кинув тієї земельки й відчув, що просто не може залишатися тут. Різко розвернувся, аби йти геть, не чекаючи того, поки могили закопають, і не зважаючи вже на відчайдушне смикання тітки Ярини. Ішов геть з цього осоружного місця, не знаючи, що більше ранить, шарпає його серце – чи горе втрати, чи згадка про те, що Ольга не кохала його й зухвало зраджувала, про що він намагався забути заради Дорочки. Попри все – не любила.
Мов у тумані, добрів Олекса до своєї автівки, упав на заднє сидіння, не звертаючи уваги на водія, заплющив запалені, почервонілі від непролитих сліз, до напівсліпоти втомлені очі й застигнув так, намагаючись навіть не рухатися. Зараз сам собі видавався він чужинцем, тим хлопчиною, котрий рано лишився без батьків і до тринадцяти років до нудоти накуштувався гірких дідових дорікань про те, що батько його був божевільним дурнем, що вбив і себе, і матір Олекси, тим споганивши й життя діда. У чім було те поганення, Олекса не тямив, але на все життя закарбувалися в пам’яті злі, різкі слова діда Тихона:
– Запам’ятай, Олексо, на все життя запам’ятай, що ти – Мазуревич, і ти маєш бути таким же сильним, упевненим, гордим і холодним, як і я. Ти не маєш зрости такою ганчіркою, як твій батько.
На початку війни дід загинув, проте встиг виліпити з Олекси свою бліду, але подобу. Олекса і схожим на нього був, і намагався поводитись, як сильна, упевнена людина. Завдяки старому товаришу діда Тройкіну, котрий багато чого досяг у місті, потрапив до виконкому й домігся значних успіхів у роботі. Щоправда, після похорону дружини та доньки з попом він не сумнівався, що будуть неприємності, але було вже байдуже якось, робота перестала його радувати й хвилювати. Так, він був на доброму рахунку в партії, і, можливо, усе ще минеться.
А, то вже пусте.
Головне – як жити далі без родини?
Водій голосно кахикнув.
– Поїхали, Олексо Даниловичу?
Олекса повільно розплющив очі.
– Так, давай додому.
Автівка рушила з місця, і Олекса втомлено поглянув у вікно, на сірий день пізньої осені. Чомусь усе погане в їхній родині траплялося саме восени. Тітка Ярина казала, що їхню родину проклято, що дід Тихон замолоду накоїв страшних речей, та й бабуся Галя інакше, як звіром, ніколи його й не називала. Він навіть пам’ятав останні слова бабусі Галі,