Ліворуч було чутно дзвони Володимирського собору. Собор чіпати не наважувалися, а ось будинку на Леонтовича не пошкодували. Зі старих, збудованих ще на початку 20-го століття, не залишилося жодного. Їхнє місце зайняли інші, впевнені, що вже настав їхній час бути прикрасою міста, його візитною карткою.
Чоловік зупинився. Він не знав, куди йому йти, не до кінця розумів, який його крок стане правильним.
«Що ж ти, дідьку, не йдеш з голови?! – лютував він про себе на американця, а після звертався вже до самого себе: – Ну яке тобі діло до цього нещасного? Якщо зник, значить так того вимагали ситуація та обставина. І все! Які обставини? А це вже, чоловіче, не твоє собаче діло! На цьому крапка! Ти своє вже відіграв. За Римаха голова має боліти у інших».
Може й та голова мусила боліти у когось іншого, але й він почувався на взводі. Чи вже встиг забути, яка вона на смак – та нова справа? Як неприємно б’є вона в горлянку, як заважає дихати, як паморочить голову. Як розпалює гнів, що з часом переростає у справжню лють.
Вулиця Леонтовича закінчилась – і він ступив на асфальтовану дорогу, що замінила стару бруківку на Богдана Хмельницького. Крокуючи повз Оперний театр, Золоті ворота, вийшов на Володимирську. Він намагався не дивитися на кремезну та сіру будівлю, що нависала над вулицею майже навпроти Софії Київської. Від споруди завжди віяло пронизливим холодом і цинічним, жорстоким спокоєм. Колись чоловік вважав себе невід’ємною частиною тієї будівлі. І кожного разу, коли підходив до вікон верхніх поверхів та бачив куполи собору, тільки переконувався, що боротьба між добром і злом проявляється навіть в архітектурі та парадоксальності розміщення будинків у місті.
Минаючи пам’ятник одному з найнеоднозначніших гетьманів цієї країни, чоловік дивився тільки вперед, бо знав, що скоро він вже дійде і муситиме щось вдіяти. Там, за рогом, починалася Велика Житомирська, де він працював останні чотири роки перед виходом у відставку.
Його крок уповільнювався. Він зволікав, намагався згадати якісь номери телефонів, обличчя колег, але все плуталося, зливалося в одну змазану картину. Чомусь знову і знову згадувалася далека молодість. Часи президента Кучми, журналіст Гонгадзе, підступний майор, що в одну мить став відомим не тільки в тій державі, але й поза її кордонами завдяки своєму безчесному вчинку, помаранчевий період, вертикаль донецької влади… Він все ніяк не міг зрозуміти: до чого ті спогади? Що можуть вони зробити для того, аби розігнати туман над Семюелем Римахом?
За весь час, протягом якого чоловік був поза справами, йому жодного разу не спало на думку зателефонувати комусь зі старих приятелів по службі або ж хоча б своїй багаторічній секретарці Анжелі Маркіянівні, аби поцікавитись її життям. Десь у книгах із психології він колись читав, що таке буває з тими, хто занадто сумлінно намагається виконувати свої професійні обов’язки. Настає момент,