Евена перейняла естафету мовчання. Тільки свердлила медовим взором горизонт, вишукуючи підстави.
– Тобі нікуди повертатися, вибач.., – пробивався пташиний шелест крізь людське заперечення.
– Як? – голос відмовлявся слугувати, ніби його душили.
– Жоден із тих небагатьох, які були за межами силового накриттям, не розуміє. Місто на пагорбі.. просто зникло. Там.. тільки сірий порох. Ні каменю, ні кістки вцілілої. Великий цвинтар на березі солодкого моря..
– Сам віриш.. у те, що бачив? – ще переміг тон удаваної байдужості. Дівчина ледве могла змагатися із хвилею, яка її душила.
– Ілюзія це чи правда, хтось згодом розбереться, але тобі залишатися тут не можна. Я маю забрати вас подалі від зони прицілу, доки… доки ми будемо готові. Безкрилі не зупиняться. Вони замахнулися на острівну Імперію, і вони переслідуватимуть вцілілих.
– Вони знають про гордонітні схрони? – Ева не зустрічалися з третім братом, але їй була відома зустріч з іншим ворогом.
– Малоймовірно, але в силу обставин наш давній невмирущий «друг» захоче скористатись вигодою. Хто зна, що він замислить: об’єднатись із ними заодно, щоб прискорити розорення Долини Гнізд, чи стояти осторонь і вичікувати вдалого моменту. І все ж у Тригора репутація деспота, але не дурня. Ділитись знаннями про гордонітні лази із будь-ким він не стане.
– Доки на ваги не покладуть щось цінніше.. Нам треба знайти Лагоса. Хранитель знає більше, ніж увесь Клевріон поколінь.
– Це той бородань, що був тобі за батька? – синьокрил замислено сколював плиту масивними кігтями. – Він – знайдений чужинець, а стосовно Клевріону.., то вже.. нема його. Ти і ще Гор’ян.. не встигли.
– Ми.. затримались, бо заблукали.., – із жахом усвідомила усю правду та, що належала до дванадцятки.
– Не знаю, що сталося із тим малим – слідів його провідника сині не знайшли.
– І ти досі вагаєшся? Хранитель – наш останній шанс.
– У двоногих із Втраченого світу своєрідні уявлення про чесноти Клевріону. Я не довірив би йому і воду варити.
– Я не прошу довіряти йому! Мені… Вір мені, – виставлена вперед долоня із агорійською вишивкою принадила погляд Синьокрила, і він здався:
– Смугастим краєм уже котяться обози… Нам треба спішити, щоб застати там твого хранителя.
– Братів твоїх, Синій, жаль. І Долину Гнізд.., і тих, кому допомогти рука не дотягнеться..
– Ви, адемани – люди ізольованої гілки Знайдення – ллєте сльози та давите жаль, а нам, грихановим нащадкам, ще не окислився залізний присмак крові, бо з пам’яті вода не стече. Ми не тікатимемо зі своїх насиджених місць. Радше сконаємо в люті.
– Чому ти тоді не з ними? Чому зі мною няньчишся?
– Я складав присягу Клевріону.., – пауза не затягнулась. – І народився не в Долині,