Двоє чоловіків наглядали за ними, а решта взяли в озброєне кільце чорношкірого, що розгойдувався й завивав. Здавалося, до нього досі не дійшло, що на березі річки є ще хтось, крім нього самого. Мак-Ґі виступив уперед, нерішуче потупцяв на місці, переступаючи з ноги на ногу, а тоді присів навпочіпки.
– Містере, – тихо мовив він, і Коффі одразу ж принишк. Мак-Ґі подивився в очі, налиті кров’ю від плачу. З них досі текли сльози, немовби хтось усередині забув перекрити кран. Ті очі плакали, та чомусь лишалися відстороненими… далекими й незворушними. Мені вони здавалися найдивнішими очима з усіх, які я бачив у своєму житті, й Мак-Ґі дістав практично те саме враження. «Як очі тварини, яка ніколи не бачила людей», – скаже він репортерові Гаммерсміту вже перед судом.
– Містере, ви мене чуєте? – спитав Мак-Ґі.
Дуже повільно Коффі кивнув. Але своїх невимовно страшних ляльок не відпустив, і далі тримав їх на зігнутих руках. Їхні підборіддя були опущені на груди, так, що не видно було облич, – милість Господня, одна з небагатьох, якими Він вважатиме за потрібне обдарувати людей того дня.
– У вас є ім’я? – спитав Мак-Ґі.
– Джон Коффі, – відповів той хрипким від сліз голосом. – Коффі, як напій, тільки пишеться інакше.
Мак-Ґі кивнув, а потім показав великим пальцем на нагрудну кишеню комбінезона Коффі, з якої щось випиналося. Мак-Ґі здалося, що там може лежати зброя, – хоча такому громаддю, як Коффі, не потрібна була зброя, щоб накоїти великого лиха, якби він вирішив зірватися.
– Що там усередині, Джоне Коффі? Щось вогнепальне? Пістолет?
– Ні, сер, – відказав Коффі своїм хрипким голосом. І ті дивні очі – по вінця налиті слізьми, на поверхні зболені, та відсторонені й на диво спокійні під сподом, наче справжній Джон Коффі перебував десь-інде, вдивлявся в якийсь інший краєвид, де замордовані маленькі дівчатка не вартували того, щоб через них здіймати бучу, – не полишали очей заступника шерифа Мак-Ґі. – Це лише мій підобідок.
– О, це ж треба. Підобідок? – перепитав Мак-Ґі, і Коффі кивнув та сказав: «Так, сер», а його очі плакали і з носа висіли довгі шмарклі. – А де ж такі, як ти, Джоне Коффі, беруть собі підобідок?
Він спитав це, силуючи себе зберігати спокій, хоча на той час уже чув запах дівчат і бачив мух, які сідали й куштували хоботками мокрі місця на них. Найгіршим було їхнє волосся, скаже він пізніше… у жодній газеті цього не написали; це вважалося надто чорнушним для читання в колі сім’ї. Ні, про це я почув від репортера, який ту статтю написав. Містера Гаммерсміта. Я знайшов його пізніше, бо на той час Джон Коффі перетворився для мене на якусь одержимість.
Так от, Мак-Ґі розказав цьому Гаммерсміту, що їхнє біляве волосся більше не було білявим. Воно стало бурим. Кров