Бобо знову вкоротив повідці своїм псам. Вони були цінними, і він не мав жодного наміру їх втрачати через психопата, що завивав і белькотів щось нечленороздільне десь там віддалік. Решта чоловіків перезарядили гвинтівки й захряснули їх. Те виття на них усіх нагнало холоду, і крижаний піт струмками потік під пахвами та по спинах. А коли чоловіки отак холонуть, їм потрібен той, хто їх поведе, якщо вони мають іти далі. І їх повів заступник шерифа Мак-Ґі. Виступивши наперед, він енергійно покрокував (хоча я впевнений, що почувався він тієї миті аж ніяк не енергійно) до вільхової смуги, що росла на узліссі праворуч, а решта важко й нервово рушила за ним, за п’ять кроків позаду. Зупинився він лише раз, для того, щоб жестом показати Сему Голлісу, найкремезнішому серед них, – мовляв, тримайся поближче до Клауса Деттерика.
На іншому боці вільхової смуги до лісу праворуч тяглася ще одна ділянка відкритого простору. Ліворуч до річки м’яко, положисто спускався її берег. Усі стали, мов укопані, вражені побаченим. Я думаю, вони багато б віддали, аби не бачити того, що відкрилося їхнім очам. І ніхто з них до кінця життя вже побаченого б не забув. То було нічне жахіття, нічим не прикрите і майже задимлене під сонцем, з тих, що криються за лаштунками та умеблюванням гарного пересічного життя: за церковними обідами, прогулянками сільськими доріжками, чесною працею, поцілунками кохання в ліжку. В кожній людині є череп, і, кажу вам, життя кожної людини теж має свій череп. Вони побачили його того дня, ті чоловіки, – побачили те, що часом шкіриться за усмішкою.
На березі річки у вицвілому й заплямованому кров’ю комбінезоні сидів найбільший здоровань з усіх бачених ними раніше – Джон Коффі. Його велетенські пласкостопі ноги були босі. На голові була пов’язана червона бандана, як та хустка, якою прикриває голову селянка, йдучи до церкви. Довкола нього чорною хмарою кружляла мошкара. На згині ліктя кожної руки він тримав тільце голої дівчинки. Їхнє біляве волосся, колись кучеряве й легеньке, мов пух кульбаби, червоними смугами прилипло до голів. Чоловік, що тримав їх, сидів і голосив, здійнявши голову до неба, як зачароване місяцем теля. Його темно-коричневі щоки блищали від сліз, а обличчя спотворила монструозна гримаса горя. Він уривчасто вдихав повітря, груди здіймалися, туго напинаючи шлейки комбінезона, а потім той вдих виривався з нього неосяжним виттям до неба. Так часто пишуть у газетах: «Убивця не виказував ознак каяття», але тут був зовсім не той випадок. Джона Коффі по-живому роздирало те, що він накоїв…