що не спершу до неї? Душна коробка розбитого ЛАЗа, хтось його взнав раптом – хтось далекий, розмитий, загублений в далечі прожитих літ; асфальтована дорога, неба голубінь і віддалені села за пшеничними нивами. Досадна нерівна дореволюційна бруківка, вулички глухого смт. Осьде й вокзал, і швидко найшлась попутка – хтось їхав грузовою якраз у саме Карабутове, ну нічого, – вийду в Полтавці, тоді пішки. Хутірці в нивах, розбиті дороги. Полтавка виситься на пригірку – одна вуличка, городики в кукурудзинні і ставочок із затхлою водою, затягнутий ряскою, оброслий очеретами й осокою, десь під берегом хлюпочуться качата, але їх не видно з дороги, тополина алея дороги тягнеться в далечінь, де-не-де хатки, а людей немає, душить червнева спека, душно в м’ятій парадці. Зняв берет, витер піт із чола. Рушив рівною дорогою через поле, через пшеничні висохлі ниви. Котяться хвилі пшеницею, здіймається курява над розпеченим асфальтом дороги, тополі придорожні стелять тіні, шелестять листям берізки. Село. Жовтневе. Тракторний стан, ферма. З кимось поздоровкався за руку, од когось одмахнувся, сміючись. Сільрада. Квіткова доглянута клумба, червоняста пляма прапора під поривами вітру. Ще один ставочок із прогнилою кладкою, хлюпочуться качата, тягне прохолодою, болотною сирістю. І ось та вулиця, і він підходить. Але підходить чогось не до її дому… Чи до її? Чудне все якесь! Осьде дорога, бруківка, і парк там же, на краю села, тільки красивий, доглянутий. Лавки і якісь статуї подекуди, і так приємно, покійно в тінечку, коні десь заіржали віддалік. А он і сама садиба, високі вікна, балкон, і колони ґанку, і стіни, увиті плющем. І на ґанку дівчина, вона озирає парк, раптом помічає його, Антона, і біжить, біжить до нього. Тримає в одній руці поділ сукні, а сама сукня якась чудернацька – довга до землі і досить широка, світла, чи, може, біла, з високою талією і відкритими плечима, і ще чимсь таким, чи вишивкою, чи мереживами… Сама дівчина простоволоса, світло-руса з темними пасмами… Вона кричить…
– Антоне!
Іринка! Антон рушає назустріч. Сам вже біжить, кинувши спортивну сумку на землю, підтримуючи рукою свій десантний берет, на грудях дзеленчать брязкальця нагород – «За бойові заслуги», орден Червоного прапора…
Ірина простягає до нього тонкі тендітні руки в рукавичках…
І він ловить її в свої обійми.
III
«Привіт з Литви! Привіт, дорога Іринко, ось вирішив написати тобі невеликого листа. Ось і минають мої останні дні в учебці Гайжюнай, сьогодні здав свій останній екзамен – вогневу підготовку. Словом – екзамени здав відмінно. Увесь взвод вийшов відмінників – двадцять чоловік. Сьогодні вже точно сказали, хто куди їде на розподіл. Я та ще один пацан із мого взводу їдемо служити в Афганістан, там є таке місто Баграм. Отож, дорога Іринко, більше не пиши мені на цю адресу. Двадцять третього жовтня ми літаком Іл-76М відлітаємо з аеродрому Гайжюнай. Іринко, я тебе дуже люблю і прошу тебе – якщо від мене більше не буде листів, може, й зовсім не буде, то ти не переживай. І, будь ласочка, нікому нічого не кажи. Чекай на мого листа. Я напишу, тільки-но прилечу. Чекай на мого листа, а через півтора року й мене самого. Ну ось і все, що я хотів тобі написати. Погода в
