Дід мовби й справді був із тих Кандиб – тих самих, що до революції володіли цукровим заводом у Дубов’язівці, оцією садибою в Жовтневому, тодішній Куриловці, чималими наділами землі та й ще багато чим. Це був старий козацько-дворянський рід, що сягав своїм корінням ще Речі Посполитої, а після Хмельниччини та Гетьманщини став малоросійським дворянським. Бозна з ким там той дід перебував у якому родинному зв’язку, але відомо було – від нього ж самого – що він сам у Куриловці не жив, лише бував у гостях, ще хлопцем. Він мовбито навчався десь за кордоном, чи то аж у Франції, і там його й застала Перша світова війна.
Він повернувся на батьківщину і пішов добровольцем в армію, але про той час він мало що розказував. Один раз мовбито обмовився про Охтирський гусарський полк її імператорської високості княгині якоїсь там – чогось усім та його обмовка запам’яталась. Але мабуть що служив у кінноті, бо коней любив, ставився до них із великою ніжністю і багато про них знав. А одного разу так і геть проговорився – онук, Ірин батько себто, хлопчаком бувши, грався з малечею в козаки-розбійники, і дід взяв та і вистругав йому таку гарну дерев’яну шабельку, рукатий був дід, а тоді пустився довго і наче аж замріяно розказувати, як орудують справжню шаблею, та чим шабля відрізняється од шашки, та як шашкою рубати з коня на ходу… Та мабуть що рубака дід був добрий, бо взнали од сина його через бабу, що мав він до революції якісь нагороди – чи георгіївські хрести, чи ще якісь, – мабуть же, було за що.
Але про те він, знову ж таки, мало розказував, а як онук допитувався, кого дід рубав шашкою, то той отвічав, що «білополяків». Кілька разів він згадував, як навесні вісімнадцятого року лежав у госпіталі в Криму після поранення, і там його, як він сам казав, «догнали більшовики». Після того він, за його ж словами, і відвоював хоч на час – служив десь на Чернігівщині на залізниці якимось писарем, а пізніш – десь землевпорядником в селі. Та десь у двадцятому році він таки потрапив на польський фронт, а чи вже сам знов визвався, чи його мобілізувала Червона армія – бозна. В усякому разі він раз іще обмовився, що самого товариша Будьонного знав, – хтозна, чи то справді так, чи то він сміявся лише.
Після тих подій життя його було неясне – закинуло його кудись в Росію чи Білорусь, була в нього якась сім’я, і діти, і от цього сина, котрий інженер по меліорації, в тій сім’ї ще не було, а тоді та перша сім’я кудись ділась. Дівся і сам дід – і дівся ж років на п’ятнадцять чи й усі двадцять. Оцей син, котрий інженер по меліорації, народився аж десь в Середній Азії, чи в Казахстані десь, хоча мати його також українка, як і батько. Були і ще діти від того шлюбу, але де вони тоді подівались, хтозна. Про цей час дідового життя скупо повідав лише син, поки ще жив у Жовтневому, а сам дід про це й не обмовлявся ні разу.
Ото таке в основному і знала його сім’я та сама Ірина. Та й навіть ці скупі й непевні відомості вони тримали ж при собі і не розбовкували кому попало до сих пір.
А ще ж пак щодо самої Ірини…