Свідок обвинувачення та інші історії. Аґата Крісті

вона почала наспівувати уривок з пісні… не дуже мелодійно, та мою увагу привернули слова.

      – Фелісіє! – закричав я. – Ти розмовляєш італійською?

      – Чому б ні, Раулю? Можливо, я не така дурненька, якою прикидаюсь, – сміялася вона з моєї розгубленості.

      – Не розумію… – почав я.

      – То я тобі поясню. Я – хороша акторка, хоча ніхто цього не підозрює. Можу грати різні ролі… і роблю це дуже добре.

      Вона знову розсміялась і вибігла з кімнати, перш ніж я її зміг зупинити.

      Я знову її побачив перед тим, як піти. Вона спала в м’якому кріслі. Голосно хропіла. Я стояв, дивлячись на неї і зачаровано, і з огидою. Раптом вона прокинулася, здригнувшись. Її очі, невиразні й неживі, зустрілися з моїми.

      – Мсьє Рауль, – механічно пробурмотіла вона.

      – Так, Фелісіє, мені вже час іти. Зіграєш мені ще раз перед тим, як я піду?

      – Я? Грати? Ви наді мною жартуєте, мсьє Раулю.

      – Ти не пам’ятаєш, як грала для мене вранці?

      Вона похитала головою.

      – Я грала? Як може грати така бідна дівчина, як я?

      Вона замовкла на якийсь час, наче замислившись, тоді кивнула до мене, щоб я ближче підійшов.

      – Мсьє Раулю, у цьому будинку відбуваються дивні речі! Зі мною грають злі жарти. Переводять годинники. Так, так, я знаю, що кажу. І це все – вона.

      – Хто вона?

      – Та Аннетт. Та злюка. Вона знущалася наді мною за життя. А тепер, коли померла, то приходить з того світу знущатися.

      Я дивився на Фелісію. Було помітно, що їй дуже страшно, такі перелякані очі.

      – Вона – погана, ота. Така погана, вам кажу. Вона забирає хліб із твого рота, одяг з твого плеча, душу з твого тіла…

      Фелісія раптом схопила мене.

      – Мені страшно, кажу вам… страшно. Я чую її голос… не вухами… ні, не вухами. Тут, у мене в голові… – вона постукала себе по чолу. – Вона мене виживе… виживе мене повністю, і що я тоді робитиму, що від мене залишиться?