Вона підвелася на ліктях, щоб її краще чули, і впала назад від нападу кашлю, що терзав худеньке тіло.
– Кашель – то пусте, – задихалася вона. – І кровотечі мене не лякають. Я ще здивую лікарів. Воля – ось що важливо. Запам’ятай, Раулю, я житиму.
Було так шкода, розумієте, так шкода.
І саме тоді увийшла Фелісія Болт із тацею. Склянка гарячого молока. Вона дала її Аннетт і дивилась, як та п’є, із таким виразом обличчя, який важко було описати. То було якесь надмірне задоволення.
Аннетт також це помітила. Вона зі злістю жбурнула склянку додолу, і та розбилася вщент.
– Бачиш її? Вона на мене так завжди дивиться. Радіє з того, що я помираю. Так, зловтішається з того. А вона така здорова та міцна. Глянь на неї, ні дня не хворіла, оця! І все даремно. Який сенс з її міцного тулуба? Для чого вона може його використати?
Фелісія нахилилась і зібрала скалки побитої склянки.
– Я не ображаюсь на її балачки, – озвалася співочим голосом. – Яке це має значення? Я поважна дівчина, саме так. Вона ж незабаром пізнає полум’я чистилища. Я – християнка, це все, що скажу.
– Ти ненавидиш мене! – кричала Аннетт. – Ти мене завжди ненавиділа. Ах! Та я все одно можу тебе зачарувати. Я можу змусити тебе робити те, що захочу. Ось глянь, якщо я тебе попрошу, ти станеш на коліна переді мною, на траві.
– Це абсурд, – мовила Фелісія нервово.
– Проте це саме так, ти це зробиш. Станеш. Щоби вдовольнити мене. На коліна! Я, Аннетт, наказую тобі. На коліна, Фелісіє.
Чи то сталося завдяки чарівливому благанню в її голосі, чи завдяки якимось прихованим причинам, та Фелісія підкорилася. Вона повільно опустилась на коліна, широко розпростерла руки, обличчя стало пусте й дурнувате…
Аннетт відкинула голову й засміялась… Сміх лунав наплив за напливом.
– Глянь на неї, на її дурне обличчя! Який вона має сміховинний вигляд. Можеш підвестися, Фелісіє, дякую! Не сердься на мене. Я – твоя володарка. Ти повинна робити те, що я кажу.
Знесилена, вона лягла на подушки. Фелісія взяла тацю й повільно попрямувала геть. Один раз оглянулася через плече, і мене аж налякав той сповнений жеврійної обрáзи погляд.
Мене не було, коли Аннетт померла. Та я впевнений: це було жахливо. Вона так трималася за життя, боролася зі смертю, як божевільна. Знову й знову, задихаючись, дівчина говорила: «Я не помру… чуєте? Не помру. Я житиму… житиму…»
Це мені розповідала міс Слейтер, коли шість місяців потому я прибув її відвідати.
– Мій бідний Раулю, – говорила вона добродушно. – Ти любив її, чи не так?
– Завжди… завжди. Та навіщо я їй був потрібен? Не говорімо про це. Вона померла… така виняткова, така сповнена жагучого життя…
Міс Слейтер була співчутливою жінкою. Вона продовжила розмову про щось інше. Леді дуже непокоїлася через