– Маю таке нещастя, – одказав Дон Кіхот. – Хоча, правду кажучи, страждання, спричинені любов’ю до гідного любові предмета, слід таки вважати за велике щастя.
– Щира правда, – притакнув йому Лісовий Рицар, – аби тільки не каламутили нам розуму й чуттів оті погорда та зневага, що, як дознаєш їх раз і вдруге, скидаються радше на помсту.
– Жодного разу не дознав я зневаги од моєї володарки, – сказав Дон Кіхот.
– Авжеж, що не дознав, – обізвався Санчо, поблизу стоячи. – Моя пані така м’якенька, що хоть її у вухо бгай, хоть до рани прикладай.
– Се хто, джура ваш? – спитав Лісовий.
– Джура, – відповів Дон Кіхот.
– Зроду ще не бачив я джури, – зауважив Лісовий, – щоб отак насмілювався говорити, коли пан його говорить. От узять хоч би й мого – здоровий, ростом уже й батька догнав, а як я говорю, то ні в світі губи не розтулить.
– Овва! – вигукнув Санчо. – А я таки говорив і буду говорити, і нема чого боятись усякого… усякого… Та нехай уже, щоб не смерділо, краще не ворушимо.
Джура Лісового Рицаря взяв Санча під руку і сказав:
– Ходімо десь далі та й поговоримо собі досхочу по-наському, по-зброєноському, а панство наше нехай тут про любощі свої розводиться та списи ламає: от побачиш, вони й до білого світу не нагомоняться.
– Чи ходім, то й ходім, – погодився Санчо. – Я розкажу вашеці, хто я такий, то й побачите, чи багато ще є таких джур говорючих.
По сім слові джури пішли геть, і між ними зав’язалася розмова, настільки весела, наскільки у панів їхніх вона була поважна.
Розділ XIII,
що містить у собі продовження пригоди з Лісовим Рицарем, а також розумну і нечувано приємну розмову поміж двома джурами
Отак розділилися рицарі й джури – сії про життя своє між собою говорили, а тії про закохання; але історія оповідає перше про розмову пахолків, а потім уже про панську бесіду. Отож, кажуть, одійшовши осторонь, Лісовий джура сказав Санчові:
– Нелегке життя, добродію мій любий, ведемо і провадимо ми, зброєноші мандрованих лицарів: от уже справді їмо хліб у поті чола, а тим прокльоном покарав Господь прабатьків наших.
– І так іще мона сказати, – докинув Санчо, – що їмо його в дрижаках усього тіла нашого, бо кого ще більше сквар шкварить і холод діймає, як тих бідолашних джур у мандрованого лицарства? І то б іще нічого, коли б таки їли, бо як є їда, то півбіди біда, а то ж буває, що й день мине, і другий, а ми тільки вітер їмо, а повітрям запиваєм.
– Усе б то воно можна знести і винести, – сказав Лісовий джура, – як є надія на винагороду, бо якщо тільки мандрований лицар не вдасться надміру нефортунний, то скоро-нескоро, дивись, і подарує джурі свому губернаторство над якимсь островом чи там яке-небудь лепське грапство.
– Угу, – сказав Санчо. – Я вже говорив панові, що вдовольнюся губернаторством на острові, а він у мене такий щедрий та шляхетний, що й пообіцяв і приобіцяв.
– А